ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТРАГЕДІЯ МАКСИМА БЕРЕЗОВСЬКОГО

Один із найбільших українських композиторів, ХVIII століття Максим Березовський народився 27 жовтня 1745 році в тодішній гетьманській столиці Кирила Розумовського Глухові в інтеліґентній співочій родині. Батько Максима був козацьким писарем. Їхній родич Михайло Березовський був відомим композитором, і спрямовувальною силою малого Максима, який спочатку навчався у Глухові, а потім у Києво-Могилянській академії, де й почав писати музичні твори. У тринадлцятилітньому віці, тобто у 1758 році Максима уже відправили до Петербурга у числі найкращих співаків, де він виконував складні вокальні партії в дуже модних італійських операх. Відомо, що він співав і в престижному великокняжому хорі в Орієнбаумі – передмісті Санкт-Петербурґа. Справи йшли прекрасно, талант Максима Березовського процвітав. Його домашнє виховання в дусі українського реліґійно-козацького патріотизму дало свої плоди.

У звуках музики він зумів легко і досконало передати справжнє відчуття присутності Духа Божого у ґеніальному творі «Не отвержи мене во время старости». У цьому творі звуки ніби підносять людину аж до Всевишнього для щирої молитви про успішне життя й праведну долю всієї нації.
У дитинстві Максимкова мама дуже любила його із якоюсь дивно тривожною любов’ю. Вона постійно піклувалася про нього і співала йому дуже красивих давніх народних і реліґійних пісень. Він ріс ніби під омофором Божественного мелосу української народної та реліґійної пісні. Тому в наступних його творах появляються високоідейні на духовну тему твори композиція «Вірую», «Отче наш».
Автор скомпонував ці твори « зі знанням смаку і володінням мистецтва композиції у вишуканому стилі».Цим певною мірою перевершив творчість свого товариша Дмитра Бортнянського.
ТА ЛИХО НЕ СПИТЬ...
Цариця Єлизавета Петрівна прихильно ставилася до українського питання. Довго їздила по Україні, вивчала історію і побут, збудувала знамениту Андріївську церкву в Києві. Довго таїла мрію про проголошення України королівством в тій же церкві та про коронування свого чоловіка Олексія Розумовського з наданням Царського палацу-резиденції для нього в Києві. Та вона мала необережність довіритись кільком вельможам у царському дворі, готуючи указ про незалежність України. На наступний день царицю отруїли. На престолі опинився племінник цариці Єлизавети – Петро ІІІ. Він був такого ж світогляду, що й цариця, і навіть так само любив Максима Березовського, збільшив йому платню і запропонував послати в Італію на десять років із визначеною стипендією. Цар Петро ІІІ дуже любив Україну та українців. Він за вимогою «малоросійських будівельників Петербурґа» дав дозвіл на виїзд в Україну понад тисячі особам із попередньою повною оплатою за працю. Він, напевне, продовжував би лінію цариці Єлизавети, якби не його жінка Катерина –Зофія Ангальт-Цербська з Прусії, що влізла в російську царську родину з диверсійною метою. Вона підло зорганізувала вбивство сина цариці Єлизавети, а 28 липня 1762 року за допомогою О.Орлова, Г.Потьомкіна і Мельґунова задушила свого чоловіка – царя Петра ІІІ. Наступного дня оголосила, що цар помер раптово від «гемороїдальних кольок» .На 33-му році  свого життя вона стала царицею і була на троні з 1762 по 1796 рік під іменем Катарини ІІ. Вона не тільки жирувала, розводила у царському дворі розпусту і брехню, але й жорстоко переслідувала вільнодумство. Не одну мудру голову російської еліти вона кинула в болото і не одну сотню солдат Росії вона знищила після любовних сеансів для збереження таємниці свого дикого тілесного задоволення. Напади патологічного незадоволення породжували диявольську злість, ненависть і помсту, яку часто виливала на все українське.
Один із її фаворитів – Г. Потьомкін, крім забав із царицею, мав розвагиз найкращою балериною петербурзького театру Францою Ібершер. Цариця довідалася про це, коли танцівниця була вже на п’ятому місяці вагітності, через що й не виходила на роботу. Після вдавано зіграної нервової сцени ревнивої образи та засоромлювань цариця зі своїм фаворитом надумались у наказовому порядку видати Францу заміж за Максима Березовського. Навіть написали імператорський указ, який зобов’язує Максима одружитися. Посланець цариці обер-поліцмейстер пан Корф у примусовому порядку звелів Максимові Березовському підписати цей указ до виконання протягом трьох днів. Максимовому розпачу не було меж. Адже у нього була у Києві наречена Христя... Проте шлюбу не відбулося. Франца загинула під час пологів. Сина передали на виховання Г.Потьомкіну. Напередодні Максим Березовський звернувся до чоловіка покійної цариці Єлизавети – графа Олексія Розумовського за порадою в питанні отого «примусового» шлюбу із чужинкою. У відповідь він почув: «Негайно виїжджай в Італію, тут же, зараз же завтра із тим дозволом і посланням доброго царя Петра ІІІ. Все буде підготовлене. Корабель завтра відпливає до Штетіна, звідти до Австрії та в Італію. Там тебе зустріне наша донечка – княжна Тараканова, котру ще називають княгиня Володимирська. Вона тобі допоможе облаштуватися». Граф Олексій Розумовський ще довго розмовляв з Максимом, наказуючи негайно виїжджати в Італію, бо жорстока цариця не дасть йому уникнути шлюбу з нелюбою Францою. Це був голос рідної душі... Потім граф попросив Максима заграти свої українські твори й зі сльозами на очах поблагословив автора у далечінь, даючи йому трохи грошей на дорогу і на прожиток в Італії. Це був кінець 1763 рік, коли Максим Березовський залишив береги Петербурзької морської станції.
Після смерті Максима Березовського цариця Катерина ІІ наказала заборонити його твори навіки, а виявлені звеліла спалити – зітерти найменший слід існування його як людини.
...Максим Березовський прекрасно володів італійською мовою. Хоч інші європейські мови знав також непогано. В Італії зупинився в Больоньї, де навчався у музичного теоретика падре Джамбатіста Мартіні. Успіхи були високі. Незабаром наш посланець написав оперу «Демофонт» та «Іфіґенію» для театру в Ліворно, а також «Службу Божу» та багато духовних творів, які своєю внутрішньою побудовою тісно «пов’язані з українською народною піснею і традицією київських церковних співів».
«В 1771 році Максима Березовського обирають членом кількох академій, в тому числі Болонської Філармонічної Академії». Оперу «Демофонт» в Італії дуже полюбили. Разом із Максимом Березовським навчався. Вони дружили, зустрічалися з донькою цариці Єлизавети, прислуховувалися одне до одного,сперечалися.У Моцарта єчимало творів у стилі українського давнього менталітету. Це засвідчує очевидний вплив Максима Березовського не тільки на його творчість, але й на творчість багатьох композиторів Європи.
Донька цариці була під чужим прізвищем Тараканова і звалася то Аліна, то Юлія (по-італійськи Джулія) для конспірації, бо Катерина ІІ давно розшукувала її з метою знищення, щоби та не відібрала в неї трон цариці, бо закон був на боці Тараканової. Царський трон до неї повинен був перейти як спадок. Але після вбивства рідного брата, її відправили в Європу з метою порятунку. У тодішній тодішній розкішній Європі мало хто знав цю таємницю. Але царська розвідка над тим працювала. Нарешті вона довідалася через своїх донощиків та аґентів, котрі, виявляється, слідкували і за Максимом і за його друзями з перших днів перебування в Італії. Для конспірації княгиня Тараканова часто називалася княгинею Володимирською. Проте і це не допомогло.
Раптом в Італії з’явився найголовніший фавор цариці О.Орлов – великий уповноважений з розшуку небажаних елементів для цариці. Вдав із себе елеґантсного кавалера, почав підлещуватися до княгині Тараканової, пообіцяв одружитися. Не випускав її з рук, нарешті заманив її на корабель і згодом відвіз у Росію в кронштадтську тюрму, де княгиня у жахливих муках поліцейського катування і страхітливих допитувах у 1775 році загинула.
Всю цю таємницю знали і В.-А.Моцарт, і Максим Березовський, і Дмитро Бортнянський і навіть А.Ведель. Звичайно, мовчали до пори, до часу. Бо лютувала цариця Катерина ІІ жорстоко знищувала свідків цього злочину. Згодом дотяглася навіть до В.-А.Моцарта.
Олексія Григоровича Розумовського – чоловіка цариці Єлизавети понизили на посадах, почали щоденно переслідувати, вимагаючи від нього посвідчення про шлюб із коханою царицею Єлизаветою, метричного підтвердження про народження дочки і заповіту цариці про спадкове призначення дочки на трон матері. Щоб якось уникнути загрози обіцяної фізичної розправи, Олексій Григорович під час чергового терору та принижувального розпитування в його домі, витягнув усі ці документи, показав і тут же кинув їх у палаючий камін. Таким чином врятував своє існування на рівні звичайного землянина.
Назрівала траґедія над головою М.Березовського.
У 1774 році фаворит цариці Г.Потьомкін, знаючи давню любов Максима до України, заманює його приїжджати додому, бо, мовляв, є план відкрити музичну школу в місті Кременчуку, потрібні розумні організатори у підборі кадрів. Максим давно мріяв мати музичну школу в Україні. Радів, навіть не підозрюючи підступної оборудки. Зібрав свої твори і речі та оперу «Демофонт», приїхав окрилений надією, в Петербурґ... Опера відбулася з невеличкими оплесками, без радісних вигуків і променистих усмішок, як в Італії... А далі... Далі пішла не тільки холоднеча у ставленні до академіка-музикознавця і композитора з України.
Єдиною розрадою Максима Березовського були розмови із українськими знаменитостями, котрі ще не забули рідної мови, рідної землі та з простим народом і навіть із молодим Артемієм Веделем. Після приниження у царському дворі за музичну школу, Максим ішов зі сльозами на очах до народу, розважав їх, співав їм рідних українських пісень, грав сонати і танці. За ті старання народ йому скидався по копійці. Розмовляв Максим з народом чистою українською мовою.
І ті розмови донесли до самої цариці, котра вже була стривожена війною із Омельком Пугачем у 1773-1774 роках, який боровся за права народу, за відновлення гетьманату... Росія кипіла у повстанських рухах...
Архівні матеріяли суду над О. Пугачем, де він розмовляв добірною українською мовою свідчать, про не перший і не останній повстанський бій українців за незалежність, за свободу, за панування в Україні рідної української мови. Після придушення повстання О. Пугача у 1775 році цариця зрозуміла, що головна біда - «южнорусское казачество».Вона підлим підступом з попом на чолі зліквідувала останню нашу надію на українську автономію – Запорізьку Cіч. Цариця знала, що козаки завжди були глибоко реліґійні... З трагічним передчуттям і тривожними очима змарнілий Максим Березовський ходив до «обіцяльників» просив відкриття хоч би звичайної музичної школи навіть у сільській місцевости, лиш би В Україні, бо в Росії не хотів навчати і виховувати нових поневолювачів України. Навіть на приватну школу не дали дозволу, боячись «лишнего зборища подозрительних элементов». Після знищення Запорізької Січі цариця дуже різко і знахабніло поводилися з Максимом.  Він вирішує їхати додому...
Свої закінчені й незакінчені твори «Марія», «Пугачов», «Арія кошового», « Хортиця», «Хор запорожців» та різні обробки рідних пісень, інструментальні твори про козаків-запорожців склав у валізу.
Але за кілька хвилин поліцай Корф повідомив царицю про від’їзд Максима Березовського із Петербурґа в Малоросію. Розлючена цариця одразу ж же послала навздогін Муравйова із супровідниками...
На першій поштовій станції наздогнали. Максим затремтів від однієї думки, що вони його вб’ють. Але вони зіграли сцену приємної зустрічі, сказали, ніби їдуть будувати музичну школу для Максима. Той аж підскочив з радості. Тоді Муравйов запропонував випити з такої нагоди. Максим відмовлявся, бо ніколи не пив. Але з радості таки випив. Змусили випити й другу, і третю... Коли сп’янів, кати знайшли у валізі бритву і перерізали Максимові горло. А бритву вклали в руку, нібито він сам наклав на себе руки.
Після вбивства Максима Березовського сатрапи схопили його архів і повезли до цариці. А та власноручно спалила його в полум’ї свого каміна. Ввечері другого квітня 1777 року Максима Созонтовича Березовського не стало.1 Цариця наказала похоронити його поруч із Францою Ібершер на кладовищі Олександро-Невської лаври. Такої наруги не бачив світ...
Максим Березовський був великим ґенієм українського народу. Він свідомо працював у дусі суто українського національного музичного бароко і зумів захопити цим унікальним українським мелосом не тільки В.-А.Моцарта, але й усю Європу. Вже майже 200 років не з’являються такі композитори. 

Василь КОБИЛЮХ,
м. Львів


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика