ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



В СТАМБУЛІ ДІТИ ЧИТАЮТЬ ШЕВЧЕНКА УКРАЇНСЬКОЮ

У давнину відважні козаки ходили на Стамбул за ясиром. А ще визволяти з турецького рабства українських бранок. Але далеко не всім українкам таланило повернутися на батьківщину. Більшість з них так і залишалася в Туреччині. Дівчата ставали рабинями, наложницями. А ті, на кого накинув оком господар, мали шанс народити дитину й навіть стати його дружиною. Взірцем такого везіння була наша Роксолана. Але діти українок, отримавши турецьке виховання, вже не були українцями.

Зараз інші часи. Україна й Туреччина – ділові партнери. В одному лише Стамбулі тільки легально проживає більш ніж півмільйона громадян України. Але й сьогодні перед українцями стоїть прадавнє питання, як вберегти своїх дітей від потурчення? Вирішити цю проблему взялися ентузіасти, які відкрили в Стамбулі Міжнародний ліцей імені Тараса Шевченка. Про те, як живе найперший в Туреччині український навчальний заклад, журналісти довідалися, побувавши в Стамбулі в рамках виїзного семінару НСЖУ на круїзному теплоході «Южная Пальмира», організованого Одеською обласною організацією спілки журналістів, спільно з судноплавною компанією «Укрферрі».
ПОДОРОЖ НА «ШОСТЕ НЕБО»
У супроводі Генерального консула України в Стамбулі Володимира Пузирка йдемо знаменитим проспектом Істикляль (Незалежності), де не їздить жоден транспорт, крім старовинного трамвая. Неподалік майдану Таксим пірнаємо в тісний під’їзд старого будинку й гвинтовими сходами піднімаємося на шостий поверх. Вже на рівні третього – починає зводити подих. На четвертому – перестають слухатися ноги. А на п’ятому – доганяє думка: «І як ото муедзини по п’ять разів на добу подібними сходами карапкаються на мінарет, щоб закликати мусульман до молитви?».
Нарешті прийшли. У тісному коридорчику, з любов’ю опорядженому під Європу, нас зустрічає директор ліцею Мунавара Усенова. Вона знічено вибачається, що й досі ще не підключили ліфт, і високим гостям довелося пішки сходити на таку висоту. Дочекавшись, поки всі гості піднімуться, директор запрошує нас до по-українськи затишно вбраної малесенької вчительської, в правому кутку якої притулилася етажерка, де досить вільно вмістилася вся бібліотека ліцею.
Перевівши подих, і оглянувши всі чотири невеличкі класні кімнати, журналісти мало не навперебій почали засипати директора та педагогів запитаннями. І найперше, що нас цікавило, як людина з неукраїнськими іменем і зовнішністю стала директором українського ліцею?
ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО
– Це досить цікавий і непростий шлях, – розповіла Мунавара Усенова. – Я кримська татарка. Народилася в Узбекистані. Закінчила факультет російської філології Самаркандського університету. Коли навчалася на другому курсі, до нас приїхала молода викладачка з Києва. Вона вела спецкурс з української мови й літератури. Так я познайомилася з українською мовою. Після розвалу Союзу з чоловіком-колишнім офіцером Радянської армії повернулися в Крим. Працювала в кримськотатарській школі, яку всім миром будували. Носили щебінь, місили бетон. Саме в ті роки набула досвіду викладання української мови.
Обидві наші дочки навчалися в Стамбульському університеті. Якось ми з чоловіком поїхали їх провідати. І тут у нього стався інсульт. Довгий час лежав паралізований. Так я тут і затрималась більше ніж на 10 років. Викладала російську мову й літературу в школі при Генеральному консульстві Росії.
А коли ініціативна група батьків запропонувала очолити новостворювану українську школу, охоче погодилася. Підібрала педколектив з числа вчителів, з якими працювала в російській школі. Звернулася в Генеральне консульство України з проханням допомогти орендувати приміщення. Тоді й познайомилася з Генеральним консулом Володимиром Пузирком. Без його підтримки в умовах іноземної держави організувати роботу навчального закладу було б дуже складно.
ТЕПЕР НЕ ТУРОК Я – КОЗАК!
– А яка потреба в такому навчальному закладі?
– Величезна. В Туреччині живе і працює дуже багато етнічних українців і громадян України, а також громадяни інших країн колишнього Радянського Союзу. Перед усіма ними стоїть дилема: віддавати дітей до турецької школи, щоб вони асимілювалися в середовищі корінного населення, чи вчити своїй мові, історії й культурі, аби зберегти національну самоідентичність. І це не якісь там витребеньки. Скажімо, змішана сім’я українки й турка розпалася. За загальноприйнятими нормами національність дитини визначається по матері. І при розлученні дитина, як правило, залишається з матір’ю. Як після розлучення батьків дітям, які не знають материнської мови, адаптуватися на новій Батьківщині? Але не будемо брати екстремальні ситуації. Ділові стосунки між Україною й Туреччиною постійно розширюються. З кожним роком збільшується потреба у фахівцях в різних галузях суспільного й економічного життя, які вільно володіють українською та турецькою мовами. А на додачу ще й англійською. Саме ці проблеми й покликаний вирішувати наш ліцей.
– Ми бачили дітей білявих і чорнявих з слов’янською, кавказькою і навіть монголоїдною зовнішністю. Невже вони всі – українці?
– Спочатку ми розраховували на 40 дітей громадян України та етнічних українців. Але з самого початку до нас почали звертатися батьки - громадяни і вихідці з інших держав колишнього Союзу. І навіть з Болгарії. Причому їх зовсім не лякало те, що дитині доведеться обов’язково вивчати українську мову й літературу. Навпаки, це навіть приваблює батьків і дітей. Сьогодні у нас 80 учнів. Це громадяни України, Росії, Киргизії, Молдови, Білорусі, Азербайджану, Болгарії... Є й турецькі діти. Але тільки від змішаних шлюбів. Болгарським туркам, які тут живуть, теж хочеться до нас. Навіть турки-бізнесмени хочуть вчити своїх дітей в нашому ліцеї, бо вони бачать перспективу розвитку економічних відносин між нашими країнами. Але ми поки-що їм відмовляємо, бо, в першу чергу, намагаємось допомогти нашим громадянам. А через різного роду проблеми розширятися поки що не маємо можливості.
АГОВ, МЕЦЕНАТИ, ВІДГУКНІТЬСЯ!
– У чому полягають ці проблеми?
– Дуже гостро стоїть проблема приміщення. Адже в Стамбулі все дуже дороге. Якби українські бізнесмени, які живуть в Україні чи тут, у Туреччині, допомогли придбати чи збудувати приміщення для школи, їм би були вдячні всі родини їхніх співгромадян. Бо ми робимо велику й потрібну справу.
– Яка у вас плата за навчання?
– 250 доларів на місяць. В умовах Стамбула – це копійки.
– А скільки в звичайній турецькій школі?
– В приватній навчання однієї дитини коштує 1,3-2 тисячі доларів на місяць. В державних – навчання безплатне. Але батьки роблять щомісячні внески у фонд підтримки школи, а також платять за харчування, прибирання тощо.
НЕ ТАК, ЩОБ ЗОВСІМ БЕЗПЛАТНО, АЛЕ...
– Скільки отримує педагог у ліцеї?
– Платня за годину – 10 доларів. В умовах Стамбула – це ніщо.
– А який середній заробіток?
– Ну, це як подивитися. Я, наприклад, за директорство оклад не отримую, класний керівник працює безплатно, дружина Генерального консула Оксана Пузирко, яка викладає історію, українську мову й літературу, працює безплатно
– А в Стамбулі яка зарплата вчителя?
– В державних школах близько тисячі доларів. А в приватних набагато більше.
– А як живеться в Стамбулі? Наприклад, педагог із тієї 1000 доларів, що отримує, скільки тратить на житло, на проїзд, на їжу?
– У багатьох турків власні квартири. Тому вони платять лише за комунальні послуги. А взагалі, ціни на квартири дуже високі. Оренда скромної трикімнатної квартири коштує мінімум 1000 доларів. І це без вартості комунальних послуг.
НАМАГАЄМОСЬ ЗБЕРЕГТИ УКРАЇНСЬКИХ ДІТЕЙ ДЛЯ УКРАЇНИ
– Чим відрізняється ваш ліцей від інших приватних і державних закладів?
– Ми врахували прорахунки інших шкіл. На прохання батьків запровадили українську і турецьку мови. Бо якщо хлопчик чи дівчинка виховується в змішаній сім’ї, це повинна бути наша, українська дитина. Україна й так втрачає багато чудових дітей: розумних, відмінників лише тому, що вони вчаться в турецькій школі й асимілюються. Далі випускники йдуть в турецький університет, і для України вони вже втрачені. Тож ми намагаємось зберегти українських дітей для України. І це дуже важливо. Можливо, батьки їх до нас не віддали б. Але  віддають, бо в ліцеї викладається й турецька мова. Багато уваги приділяємо англійській мові. Крім того, даємо можливість батькам, щоб їхні діти за бажанням вивчали ще одну іноземну: французьку, німецьку тощо. А загалом все, як і в українській школі. Й атестати видаватимемо українські. Нам обіцяли допомогти зв’язатися з якимось університетом в Україні, щоб діти могли продовжувати там навчання.
– Які предмети вивчають ваші учні?
– Практично всі, передбачені програмою української школи.
– Якими мовами ведеться викладання?
– Більшість предметів російською, оскільки нема викладачів, які б могли вести предмети українською. А українською вчимо історію, українську мову й літературу.
ЗІ СВІТУ ПО НИТЦІ – ЛІЦЕЇСТАМ ПІДРУЧНИКИ
– А де берете підручники?
– З світу по нитці. Частину запозичили в російській школі, щось передали з України. А ще черпаємо з Інтернету. Дякувати Богу, при Міністерстві освіти й науки України відкрилася школа дистанційного навчання для дітей дипломатів. Користуємося матеріалами, які отримуємо з цієї школи по Інтернету. Тільки усі контрольні розбираємо не індивідуально, а в класі на уроці. Нам дуже пощастило з підручниками з російської літератури, які прислали з України. Вони кращі від московських. Хочемо все поступово вирівняти. Працювати так, як в Україні в школах з російською мовою навчання. Сподіваємось, що найближчими днями нам пришлють підручники з усіх предметів з першого по 11 клас.
– А як з аудіо- й відеозасобами навчання?
– Поки що не маємо можливості ними користуватись, бо маємо лише один комп’ютер, який подарував друг Генерального консула. Коли ліцей переїде в нове, просторіше й придатне для школи приміщення, у що ми щиро віримо, там буде все по-іншому. У нас є навчальні фільми. Але поки що нема телевізора. Будемо сподіватися, що якісь спонсори нам допоможуть.
Як з’ясувалося, в ліцеї є проблеми і з художньою літературою. І не тільки українською. Тож гості поділилися тим, що мали під руками. Голова Одеської обласної організації НСЖУ Юрій Работін передав ліцею збірник виданих нещодавно творів переможців Загальноукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання» й запросив вихованців до участі в цьому престижному заході. Гості пообіцяли організувати збір літератури та навчальних аудіо- й відеоматеріалів для створення в ліцеї імені Шевченка повноцінної бібліотеки й фонотеки. А прес-секретар Асоціації судновласників України Олександр Федоров запевнив, що екіпаж теплоходу «Южная Пальмира» оперативно доставлятиме в Стамбул посилки для ліцею.   

Антон ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ,
письменник


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика