ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



УКРАЇНІ ПОТРІБЕН КУЛЬТ КУЛЬТУРИ

Дострокові парламентські вибори знову поставили на порядок денний проблему формування української політичної нації, яка тісно пов’язана зі становленням національної самосвідомості й ідентичності. Це особливо актуально з огляду на процеси глобалізації, в які дедалі глибше втягується наша країна. Адже у світовому політичному й економічному контексті Україна не повинна втратити свого самобутнього культурного обличчя.

Українці нині є нацією, до складу якої входять багато етносів. Об’єднати їх на рівні ментальності може лише усвідомлення того, що кожна особистість, яка ідентифікує себе з Україною, повинна ідентифікувати себе з національною культурою. Безперечно, двома найважливішими чинниками та механізмами культурно-національної ідентифікації є мова (чи радше слово) й національна пам’ять.
Українське слово може й повинно існувати у трьох найважливіших культурогенних сферах: у використанні носіями мови, а рівно і в освітньому процесі, в друкованому вигляді у книжках і періодиці, в передачах телебачення та радіо.
Стосовно використання мови тими, хто мав би бути її носіями, мусимо із сумом констатувати: українське слово залишається непопулярним, його рідко можна почути навіть на вулицях столиці. А що вже казати про Дніпропетровськ чи Донецьк?! В освіті, незважаючи на те, що, відповідно до чинного законодавства, вона є україномовною, як і в побуті, не все так гладко. Майже вся (за винятком нечисленних українських шкіл чи українських класів) середня освіта у східних регіонах є російськомовною. На весь Крим ледь налічують десяток українських шкіл. Вищі навчальні заклади формально є україномовними в усій Україні. Проте й там за межами лекційних аудиторій українська залишається раритетом.
Такому стану, поза суб’єктивними чинниками, є й об’єктивне пояснення. Уся художня та майже вся навчальна література (особливо якісна), а з ними й періодичні видання, є російськомовними. Тож звідки людині набиратися українського слова, якщо на книжкових полицях магазинів стоїть Дарья Донцова й немає навіть натяку на українських авторів? Іще гірше в бібліотеках, куди нова література майже не надходить, тож читач мусить користуватися радянськими виданнями. І це при тому, що, скажімо, навчальна література радянських часів узагалі є морально застарілою.
Доповнюють сумну картину занедбаності українського слова радіо та телебачення. Які ви можете назвати найпопулярніші радіостанції в Україні? Парадокс, але це “Русское радио” та радіо «Шансон»! Назви говорять самі за себе. А якщо вам трапиться їх іще й послухати, то, крім реплік діджея, навряд почуєте хоч одне українське слово. Усі пісні – російською. Телебачення – окрема розмова. З одного боку, воно дійсно стає україномовним, а з іншого – набула поширення практика такої собі двомовності програм, коли ведучі говорять одразу українською та російською. Такий плюралізм, можливо, й відповідає політкоректності, але перетворює українську мову на “додаткову” та сприяє закріпленню суржику.
На моє переконання, проблема використання українського слова в побуті, науці та медіа виникає через недостатню увагу до національної пам’яті. Тут, мабуть, корінь усіх наших бід. Як люди, які не відчувають наявності в них спільного історичного та культурного минулого, можуть ідентифікувати себе як єдина нація, прагнути розмовляти єдиною мовою? Ключовою постає тема виховання.
Пріоритетом для дошкільних закладів і шкіл має стати виховання в дітей почуття любові й поваги до традицій нашого народу, його минулого, гордості за свою країну та видатних українців. У дітях потрібно зрощувати радість спільних перемог і жаль поразок українського народу, плекати любов до своєї культури. Маленький українець повинен пишатися, що живе в країні Івана Мазепи та Пилипа Орлика, Тараса Шевченка та Лесі Українки, Леся Курбаса та Марії Заньковецької, Ліни Костенко та Василя Стуса.
Окрім того, свою культуру не тільки варто, а й необхідно активно пропагувати за кордоном. Ганебним є випадок, коли в російській школі п’ятикласник назвав Шевченка видатним українським футболістом... Про видатного українського поета й художника Шевченка (який, до речі, довго жив у Петербурзі) дитина не чула.
Звичайно, формуванням спільної історичної та культурної пам’яті слід займатися на науковому рівні. 2006 року в Києві створили Український інститут національної пам’яті, проте за понад рік свого існування він не запропонував країні ні ідей, ні програм, ні доктрин, ні стратегій, які втілювали б у життя. А може, замовлення не було? Адже Кабмін Януковича виділив кошти на утримання штату лише 25 співробітників. І ними розпоряджається Державний комітет архівів, яким керує представниця КПУ Ольга Гінзбург. Тут не до національної пам’яті.
Наша дійсність засвідчує: держава повністю занедбала питання формування культурної ідентичності української нації, що може мати незворотні наслідки. Потрібні невідкладні рішучі кроки, які дозволили б подолати тенденцію бездіяльності та регресивності влади в культурному секторі. З цією метою необхідно: створити комплексну статистичну картину функціонування української мови в різних сферах суспільного та культурного життя й розробити на цій основі реальну програму її емансипації; рішуче переорієнтувати видавничі потужності друкарень України на видання україномовної літератури, особливо наукової та підручників для ВНЗ; значно збільшити увагу засобів масової інформації, передусім телебачення та місцевої преси (які тут особливо консервативні), до популяризації української історії та культури, зокрема задля впливу на формування культурних потреб; збільшити асигнування на розвиток науки та культури, модернізацію її матеріально-технічної бази; розширити мережу театрів, філармоній, виконавчих колективів, музеїв, бібліотек, книгарень
Лише після того, як виконають ці невідкладні завдання в культурній площині (а ми маємо впевненість, що їх виконає новий демократичний уряд!), можна говорити про створення міцного й надійного культурного підґрунтя для формування української національної ідентичності.
Олена ШУСТІК
журналіст, народний депутат України

 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика