ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



КНЯЖА ЕМАЛЬ

Універсальний закон творчості твердить: мистецтво завжди може те, чого хоче. І в слушності цього судження переконуєшся, побувавши на виставці робіт українських емальєрів. Це шляхетне, вишукане, але забуте – а було ж таке поширене в Україні –мистецтво нині відроджується. У Музеї українського народного декоративного мистецтва – можна побачити твори, виконані в техніці гарячої емалі художниками «Майстерні «Олександра Бородая», його учнями. А це Т.Турдиєва, Ю.Бородай-Довгань, Т.Ільїна, У.Федько, Т.Дреєва, А.Рябчук, Л.Мисько. Власне, як виготовляють емаль?

Це тонкий шар легкоплавного скла, налитий на поверхню керамічних або металевих виробів і застиглий там. Емалі бувають технічні та художні, останні здавна вживались для прикрас. Зокрема, перегородчаста емаль була поширена у Візантії (Х-ХІІ ст.), в Київській Русі та Грузії (ХІ-ХІІІ ст.), в Китаї з ХІV ст. Відомі також Ліможські емалі у Франції (ХІІ-ХV ст).
Українська художня металопластика має яскраву історію, що знає немало періодів високого злету, пишного розквіту. На думку видатного мистецтвознавця Стефана Таранушенка, найдавніший відомий нам період її припадає на VІ-VІІІ століття. Як показали археологічні дослідження, східні слов’яни виробляли різноманітні прикраси з кольорових та дорогоцінних металів. Це фібули, шийні гривні, деталі жіночого головного убору, пряжки, бляшки до поясів, браслети, сережки, перстні. Слов’янські майстри знали не лише відливання, штампування, карбування, ритування, а й скань (виріб із дроту), інкрустацію металом чи камінням, виїмчасту емаль, уміли наносити позолоту.
У добу Київської Русі художнє виробництво металу досягло небаченого розквіту. Відомий вчений Х століття Теофіл у своєму «Трактаті про ремесла» писав: «…Мистецтво емалі та засоби черні відкрила Русь». Особливо пишно розквітла в Київській Русі перегородчаста емаль, що в ХІ столітті прийшла на зміну давно відомої жолобчастої (виїмчастої.) Золоті діадеми, намисто, гривні, колти, оправи книг, оздоблені філігранною перегородчастою емаллю, набули значного поширення. Золоті вироби з перегородчастою емаллю знаходили не лише в столичних містах, а й у глухих селах. Так, у Лубенському музеї, – пише С.Таранушенко, – зберігалися золотий з емаллю колт та золота, теж із перегородчастою емаллю, платівка з намиста, викопані біля села Лазірок на Полтавщині.
Вироби ювелірів часів Київської Русі, як правило, анонімні. Вони спадково розвивали мистецтво попередньої доби. Але в 1239-1240 роках татари напали на Київ, Чернігів, Переяслав та інші визначні міста України. Зруйновані були і ювелірні майстерні. Частина майстрів, що уціліли, втекла на Волинь, у Галичину, решту – полонили татари. Отож художній металопластиці було заподіяно непоправної шкоди. Техніки перегородчастої емалі, скань, зернь відтоді зникають. Техніка гарячої емалі, хоч і пізно, лише з початком ХХ століття не тільки відроджується, а й розвивається як станкове мистецтво. І це заслуга Олександра Бородая, монументаліста, живописця, графіка, одного з найвідоміших емальєрів, твори якого експонуються в різних країнах Західної Європи, в Канаді, США.
На виставці гаряча емаль вражає розмаїтою гамою пластичних можливостей на площинах великого розміру та в просторових композиціях. Коштовна техніка ніби переходить в інший вимір, конкуруючи із живописом, графікою, скульптурою, дизайном, фотографією. Тут подивовують тривимірний емальєвий живопис, оригінальні кубічні скульптури, динамічні інсталяції. Впадають в око станкові роботи Олександра Бородая, в яких фарби замінює палітра блискучих, дзеркальних, тьмяних і фактурних металів, поєднаних із прозорою та матовою барвистою емаллю.
Проста й щира людина, Олександр Бордай має золоті руки й талант від Бога. Кожен його твір, кожен проект завжди виглядає велично, ефектно й сучасно. Він перший в Україні почав застосовувати художню емаль в архітектурі. Саме емалевими панно Олександра Бородая оздоблені станція київського метро «Видубичі», Головна обсерваторія Національної академії наук України. Разом із учнями О.Бородай створив грандіозну емалеву композицію для холу Палацу культури і дозвілля «Листопад» у Полтаві. А ще в доробку майстра оздоблення десятків громадських і приватних об’єктів.
Нинішня виставка – це підтвердження того, наскільки на часі об’єднання емальєрів України. Такі організації є у Франції, Голландії, Угорщині, Іспанії, США, Австрії, Росії. У нас спілка згуртувала б митців, які б могли проводити  виставки, симпозіуми, популяризувати складну й рідкісну техніку гарячої емалі.
А поки що ось уже вдруге емальєрам гостинно надає свої зали Музей українського народного декоративного мистецтва. «Я радію, що сьогодні Україна, – розповідає заступник директора з наукової роботи Людмила Білоус, – має такий цікавий творчий колектив, який працює в різноманітних техніках: архітектура, кераміка, ювелірні вироби, інсталяція, образно-просторові композиції. Молодь отримала фахову освіту: є тут живописці, графіки, скульптори, керамісти, монументалісти, але всіх їх поєднала гаряча емаль. В цих роботах вона використовується із текстилем, деревом, шкірою, керамікою, склом, металом. І в цьому її незвична особливість і яскрава індивідуальність. Хоча це дуже складний вид художньої творчості і займалися ним переважно чоловіки, але ви бачите, які тут гарні, тендітні дівчата, що гуртуються довкола свого метра. Саме Олександр Бородай є душею, організатором і керівником цієї майстерні.
– Тобто, можна говорити про ренесанс мистецтва, колись поширеного серед українців
– Художня емаль – вид творчості, відомий ще в стародавньому Єгипті. Пригадаймо скарби фараона Тутанхамона, ці чудові дорогоцінності, прикрашені емаллю. Люди старшого віку бачили в 1974 році цю унікальну колекцію в Національному художньому музеї України.
– А які тоді були довжелезні черги, щоби потрапити на виставку.
– Славилася емаллю й Візантія і наша Київська Русь. До речі, мистецтво київських майстрів цієї доби цінувалося й ставилося вище, ніж середньовічної Європи, де на той час техніка пеерегородчастих емалей вже почала зникати і з’явлалась простіша – виїмчаста. Але татаро-монгольська навала в ХІІІ столітті призупинила розвиток багатьох ивдів художніх ремесел в Україні і, зокрема, емалі. Відтоді вона майже не розвивалася. Про неї згадали в добу модерну в Європі, а також в Україні.
– Про емаль трохи забули, – додає Олександр Бородай, – у нас переважно це було ювелірне, вжиткове мистецтво. А угорці підняли його до рівня станкового. І ми також намагаємося це зробити. Звичайно, кожна ідея має своє втілення, свій варіант.
– Така цікава й складна техніка. А в Академії мистецтва й архітектури немає факультету або відділу емалі. Чи говорили Ви про це ректорові?
– Розмовляв із Чебикіним. Я сподівався, що створимо майстер-класи, але не вийшло. Був гурток у Києво-Могилянській академії, я з учнями там працював у підвалі. Але не захотів, аби діти перебували в таких умовах, тож ми пішли звідти. Я радий, що є моя майстерня, намагаюся, чим можу, допомогти своїм учням: порадою, матеріалами, вони випалюють свої роботи в моїй печі. В інституті імені М.Бойчука на факультеті металу викладають емаль, а от такого спеціального закладу, як, наприклад, в Іспанії, на жаль, в Україні немає. Там дуже цікаво організовано навчальний процес, викладають відомі художники. Може, і в нас колись дійде до цього.
– А поки що скористаймося нагодою побачити роботи талановитих художників, які, я впевнена, сподобалися б найвибагливішим поціновувачам емалевого мистецтва. Ось фантазійна сукня, автори якої текстильниця Тетяна Дреєва та емальєр Людмила Мисько:
«Це поєднання емалі з металом йде від української історії, в якій було багато воєнізованого одягу. Коли виникала загроза, жінки теж одягали лати. От ми й подумали про метал в одязі, як це було поширено в Київській Русі. Ми цю традицію розвинули, але вже в модерному стилі.
– Напевно, це дуже складно робити. До речі, чудова модель для театральної вистави.
– Створити таку конструкцію, звичайно, важко. Але виходить дуже цікавий результат, і він дає наснагу для пошуків. Поєднуються різні елементи: мідь, гайки, шурупи, все це задумано, як каркас. А потім емаллю зверху декоруємо. Є тут і шкіра. Тобто, все поєднується в процесі: ми експериментуємо і знаходимо бажане.
Куратор цього арт-проекту Юлія Бородай, донька пана Олександра, викладач Національного університету будівництва і архітектури, графік, емальєр.
– Чому ви, така тендітна дівчина вирішили зайнятися цією нелегкою чоловічою справою?
– Найперше, завдяки батькові. Він привіз цю техніку з Угорщини, побувавши в емальєрному центрі міста Кечкемет, і почав експериментувати. А згодом у нього з’явилися учні, серед яких першою була і я.
– Дивно, що цей вид мистецтва довелося запозичувати в Європі, адже емаль була дуже поширена в Київській Русі.
– Справа в тому, що в Україні, надто в радянські часи, ця техніка майже зникла, бо в ній використовуються дорогі матеріали і вона дуже складна. На початку ХХ століття існував Львівський емальєрний осередок: відомі художниці Олена Кульчицька і Марія Дольницька, коли вчилися у Відні, захопилися емаллю. М.Дольницька залишилася працювати в Австрії, а О.Кульчицька, повернувшись на батьківщину, проводила майстер-класи серед львівських художників. З-поміж них була Ярослава Музика, яка далі розвивала й удосконалювала емальєрне мистецтво.
– Чи можна говорити, про національні ознаки робіт українських емальєрів?
– Безумовно. Передусім це звернення до традицій майстрів Київської Русі. Олександр Бородай із цього почав. Є в нього твори, які так і називаються «Київська Русь». Ми мали свої емалі, свої коштовні колти, до яких ми час від часу повертаємося, розглядаємо, фантазуємо. Отже, вважаємо себе продовжувачами київських традицій. Вироби випалюємо при температурі 600-800 градусів, причому стільки разів (буває й 15),  поки не з’явиться бажаний результат. Батько завжди присутній, коли його учні випалюють свої твори. В майстерні О.Бородая ми всі викладачі, прикро, що факультету емалі немає в Україні.
– На жаль, глобалізація стриже під один гребінь національні культури. Тому так важливо не розчинитися в цьому процесі нівеляції.
– Я дуже часто звертаюся до сюжетів, орнаментики трипільської культури, вони мене надихають. А ще й пейзажі рідного міста.
Як зазначив доктор мистецтвознавства Михайло Селівачов: «Олександр Бородай відновив занедбане мистецтво й підняв його на новий рівень. Я думав, що в нього є меценати, як це було у відомого художника Миколи Мурашка. Той організував у Києві рисувальну школу за сприяння М.Терещенка. Але виявилося, що Олександр усе робить сам. І прикро, що людина, яка має такі заслуги перед українським мистецтвом, не пошанована державою. Направо й наліво роздаються почесні звання, медалі, а Олександр Бородай і досі не народний художник України».
– Зрештою, такі прецеденти не поодинокі. Залишається сподіватися, що тільки час розсудить, де полова, а де добірне зерно.
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика