ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЯК ФАЛЬШУВАЛИ НАШУ ІСТОРІЮ

Мадам Фіке, тобто російська імператриця Катерина II, добре влаштувавшись на троні, почала цікавитися історією Московії. Зважте, що у 60-ті та 70-ті роки XVIII століття цілісної історичної імперської науки не існувало.

Десь у 1692 році боярин Лизлов Андрій Іванович написав першу цілісну історію під назвою «Скифська історія». Та московська влада заборонила її навіть друкувати. Хоча вона ходила серед знаті у рукописному варіанті. Уже наприкінці 40-х років XVIII століття Василь Татищев написав книгу «Історія Російская з самих древніх врємен». Та її теж-заборонили, визнавши шкідливою. Згодом навіть рукописи Татищева були знищені. Багато хто з істориків вважають, що ті рукописи прибрала до своїх рук сама Катерина. Нагадаю, що ще за Петра І вийшов Указ із вимогою звезти до Москви геть усі архіви та першодруки. Катерина II перевидала той указ, але вже з погрозами за невиконання. Отож, всі архіви України-Русі були пограбовані вщент і вивезені до Москви. Щось подібне було вчинено і з архівами інших народів, що тоді входили до російської імперії.
У 1884 році було видано щоденник, що називався «Памятниє запіскі А.В. Храповіцкого статс-секретаря Імпєратріци Катєріни II» (В.О.Ключевскій). За цим щоденником Катерина II 4 грудня 1783 року видала Указ, яким повеліла створити «Комісію для составлєнія запісок о дрєвнєй історії, прєімущєствєнно Росії» под начальством і наблюдєнієм графа А.П. Шувалова». Читаємо з цього Указу «... Назначіть до 10 чєловєк, коториє совокупнимі трудамі составілі би полєзниє запіскі о дрєвнєй історії, прєімущєствєнно же касающієся Росії, дєлая краткіє випіскі із древніх рускіх лєтопісєй і іноземних пісатєлєй по ізвєстному (Катирині II — А. К. ) своєобразному плану. Еті учьониє составляют «собраніє», но їх ізбіраєт Шувалов... і прєдставляєт імпєратріце. Мєжду члєнамі етого собранія должно бить трі ілі четирє чєловєка, не обрємєньонних другімі должностямі ілі достаточно досужіх, чтоби трудітся над етім поручєнним ім дєлом, получая за етот труд особоє вознаграждєніє. Собраніє будєт состоять под височайшим покровітєльством. Начальствуюшій над нім прєдставляєт Імпєратріце труди собранія, коториє с єйо дозволєнія пєчатаются в вольной тіпографії...»
Там є дуже багато цікавих записів. Один з них зроблено 24 вересня 1791 року. «Позван, і часть врємєні читалі мне Россійскую Історію. Тут єсть прімєчаніє о Татарах і іїх сіле прі нашествіх на Русь. Жизнь святого Алєксандра Нєвского, без чудес».
Страшне свідчення. Катерина II та Храповицький знали про існування іншої версії життя Олександра Невського. Але нам повідали саме ті «чудеса». Не стану приводити десятки таких свідчень.
23 червня 1791 року. «Прінялісь за Російскую історію; говорілі со мной о Нєсторє. Я (Храповицький) nous l’avons vri en original» Тобто з французької – ми його бачили в оригіналі. Сподіваюсь, ви пам’ятаєте, що Нестор написав «Повість врем’яних літ». На сцену фальшування спливає одна особа – Герард Фрідріх Міллєр – російський професор історії, запрошений до Москви ще Петром І. Він був винятково догідливою особою всім царям, а особливо Катерині II. Саме Міллєр за наказом Катерини II з 1773 по 1784 рік об’їхав всі міста та монастирі, вишукуючи та звозячи до Москви та С. Петербурга давні руські архіви та золотоординські стародруки.
Про це фальшування писати можна безкінечно, але ми маємо розуміти, що саме Катерині II треба бути «вдячним» за сотні літописів, які з’явилися за часи її правління. Саме М. Карамзін пише
про те, що саме за Катерини II з’явилися сотні літописів, такі як Пушкінський (Лаврентіївський),
Троїцький, Іпатіївський, Хлєбніківський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський,
Львівський, Архівський тощо. І саме Катерині II ми маємо бути вдячні за остаточну втрату «Повісті
врем’яних літ» Великого Нестора.
Ну, а повернувшись до «Історії Скіфів», відзначимо, що у бібліографії А. Лизлов не послався на
жодний «Русскій лєтопісний свод», бо він тоді не знав про їх існування.
Між іншим, і Петро І також не знав про існування «Русскіх лєтопісних сводов», бо звертався до
українця Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь «Історію Росії»
Нижче наводжу ще один приклад фальшування.
Що говорять хроніки, які дійшли до нас про хрещення Русі? «Повість временних літ»,
Лаврентіївський список 1377 року. Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції:
«Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав
прив’язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив
дванадцять мужів колотити його палицями».
Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений
у справжній редакції:
«...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати
коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем»
У примітках додано:
«Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це
слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються».
Таким чином, курсив – це «добавлене чи виправлене». Зауважу також: древнє слово «теті»
перекладено «колотити», хоча загалом «колотити» має у староруській приблизну відповідність зі
словом «таті», та й слово «таті» означає убивати, різати, розбійничати. Отже, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев’яного ідола дерев’яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє «теті» має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (на жаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів. Далі, у сучасній редакції добавлено слово «взвоз», якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української мови, перекладає його як «везти». Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричивім узвозі якраз і був Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синів Грому Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.
Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зображень богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).
Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так «мудро» вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрещення?
Хтось може заперечити: «Хрещення дерев’яного ідола – неможливе!» Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі. Більше того, такий обряд регулярно проводять і нині. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а через деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто небуть, а Індра, якому тисячоліттями вклоняються у Індії. То що це, систематичний глум?
Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню - це дуже древній відичний обряд. Цей обряд має звертати увагу віруючого на те, що Зображене вище і довговічніше низки своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва. Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. «Де бог вибере», казали люди.
Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали «Видибай», що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока – Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.
Благочестивий відовістичний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі «Чаша». «Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють».
Ось вам і наруга над ідолами, нібито очевидна у древньому тексті, але загримована різними додатками та виправленнями.
Виникає питання, чому ж спеціалісти-історики завжди «додають та виправляють» так, що на загал складається гіпнотичне стійке зображення протиставлення різних ступенів однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженність чи несумлінність. Причина, гадаю, в іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з XII століття мають вставки в оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переінакшити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовнихсуперечок, які обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимоцитованому вище Лаврентіївському літописі. «Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі» За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Прямо нічого не сказано, а між іншим дії Володимира у результаті присутності їх одразу за описом зазначеної фрази асоціюються саме з наругою. Тому далі поступово вже само собою буде «додано чи виправлено» все, що «недостатнє» у цьому сенсі.
Прикладів подібних вставок, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування, можна навести ще багато.
Євген РОМАНИШИН
м. Івано-Франківськ
     


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика