ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТАЄМНИЦЯ ЗАГИБЕЛІ ГЕНЕРАЛА ВАТУТІНА

Останнім часом стали з’являтися публікації з поясненням причин загибелі командувача Першим Українським фронтом, генерала армії Миколи Ватутіна. Вони, зрозуміло, приваблюють публіку, адже протягом десятиріч ця тема взагалі замовчувалась, потім з виходом «Истории Великой Отечественной войны» та «Воспоминаний и размышлений» Жукова кілька десятиріч фантастично перебріхувалась, і лише нині ми починаємо наближатись до істини і то з неабиякими труднощами.

У низці новітніх публікацій зазначається, що генерал армії Микола Ватутін був «смертельно поранений» бійцями Української Повстанської Армії біля села Милятин Рівненської області. Мене, наприклад, здивувало безапеляційне твердження про «смертельне поранення» Ватутіна, адже усім відомо, що він помер 15 квітня 1944 року, тобто через 45 днів після «смертельного поранення». Ба більше, як зазначає у своїх спогадах «Час. Люди. Влада» Микита Хрущов: «Лікування командувача йшло доволі успішно. Я кожного дня приїжджав до нього. Він почував себе добре, впевнено одужував, вже почав займатися справами, і було навіть визначено день, коли він зможе офіційно стати до виконання попередніх обов’язків та повернутися у фронтовий штаб». Я ще раз звернувся до першоджерел. Ось як змальовує картину поранення Ватутіна член Воєнної ради Першого Українського фронту, генерал-майор Костянтин Крайнюков, який був поруч з командувачем фронту у цей час. «29 лютого 1944 року ми з Миколою Федоровичем Ватутіним були у штабі Тринадцятої армії, що розташовувався у цей час в Рівному. Командувач військами фронту вирішив ознайомити керівний склад армії з планом майбутньої операції…
З Рівного ми виїхали під враженням від зустрічі з генералом М. Пуховим і його наближеними помічниками. Настрій командувача військами фронту був чудовий…
Гаячи час у розмовах, ми їхали Рівненським шосе, направляючись у Славуту, в штаб Шістдесятої армії, до Івана Черняховського. Помітивши путівець, що відгалужувався від битого шляху, генерал армії М. Ватутін подав знак водієві зупинитися.
– А навіщо нам, власне, робити гак по шосе? – запитав Микола Федорович. – Ця дорога також веде до Славути. Тут якихось 25 кілометрів. Черняховський, напевне, зачекався нас. Давайте повернемо напряму і не об’їжджатимемо через Новоград-Волинський.
– І ми повернули.
– Дорога петляла лугами та вибалками, невеликими гаями. Минули одне село, друге. Навколо – ні душі. Ніби все вимерло.
– Раптом поруч почули стрільбу. Машина з охороною, що в’їхала на околицю села Милятин, почала швидко задкувати. Порученець командувача, полковник Семиков схвильовано вигукнув:
– Там бандерівська засідка! Бандити обстріляли машину і тепер наступають на нас.
– Всі до бою! – вийшовши з машини, скомандував Ватутін і першим ліг у солдатську лаву.
З-за будівель стало видно бандитів, які розсипалися по засніженому полю. Їх було немало, а наша охорона складалась лише з десяти автоматників.
Обстріл все посилювався. Від запалювальних куль смолоскипом спалахнув легковий автомобіль командувача. Потім загорівся і другий автомобіль.
Бандерівці наближались. Наші автоматники, що зайняли позицію у глибокому придорожному кюветі, відкрили вогонь. Заговорив і кулемет. Довгу чергу по ворогові прострочив рядовий Михайло Хабібучин, що був біля нас. Організована відсіч остудила бандитів. Вони залягли і в атаку піднімались не так впевнено.
Я порадив Миколі Федоровичу взяти портфель з оперативними документами і під прикриттям автоматників вийти з бою. Він навідріз відмовився, заявив, що командувачу не до лиця залишати бійців напризволяще. А портфель наказав винести офіцерові штабу, дав йому для супроводу одного автоматника. Коли офіцер завагався, Микола Федорович суворо прикрикнув:
– Виконуйте наказ!
І офіцер з автоматником поповзли. Становище ускладнювалось. На тлі вечірнього неба було чітко видно, як перебіжками підкрадаються бандити, намагаючись оточити нас з двох боків.
Бій тривав. Під час перестрілки генерал армії М. Ватутін був тяжко поранений. (Зауважте! Не смертельно, а тяжко – автор). Ми кинулись до пораненого командувача і поклали його в єдину машину, що уціліла. Під обстрілом ворога відкритий «газик» трохи проїхав і зупинився. Чи то двигун було прострілено, чи щось зламалось. З’ясовувати не було коли, і ми понесли Миколу Федоровича на руках, поспішаючи доставити його в укриття. А охорона продовжувала вести бій.
Раптом назустріч нам виїхали сани з парою коней. Візник спробував втекти від нас, бо його налякала перестрілка. Але ми його все ж зупинили і поклали на сани командувача. Нашвидкуруч перев’язавши рану, що кровоточила, ми вирушили в дорогу у напрямку Рівненського шосе.
Притомлені коні, не поспішаючи, сунулись сільською дорогою, підкидаючи сани на численних баюрах.
Микола Федорович, тримаючись з останніх сил, кривився від пронизливого болю. Пола його простреленої бекеші намокла від крові. Генерал ослаб, у нього з’явилась хвороблива лихоманка.
Нарешті ми вибрались на Рівненське шосе, всіяне синіми миготливими вогниками. Сутінки погустішали, і пересування військ на дорозі посилилось. В одній з хат, що приліпилась до шосе, ми знайшли військового лікаря. Він надав Миколі Федоровичу медичну допомогу. Після цього ми знову рушили в дорогу і незабаром зустріли машини з піхотою, які надіслав нам на виручку командувач Тринадцятої армії генерал М. Пухов. Про надзвичайну подію, йому, виявляється, доповів офіцер штабу, котрий виносив портфель з документами. Колону замикала санітарна машина. Нею Миколу Федоровича доставили у Рівне, де йому одразу зробили першу операцію».
Загероїзовану розповідь члена Воєнради Першого Українського фронту дещо притлумлює довідка, підписана заступником «СМЕРШ» цього ж фронту генерал-майором Беляновим. В ній, зокрема, він зазначає: «Біля 19.00 кортеж з чотирьох машин, де були Ватутін, член воєнради Крайнюков, 10 штабних офіцерів і кілька бійців охорони, під’їхав до околиці Милятина. У селищі ніби було чути стрільбу. Ватутін звелів зупинитись і відправив майора-порученця з’ясувати обставини. Тут машини і потрапили під обстріл повстанців, які, ховаючись за будинками, взяли противника у кліщі. Ватутін одержав у верхню частину правого бедра кулю, яка роздробила кістку. Водій однієї з машин М. (мова йде про шофера члена воєнради фронту Крайнюкова Моноселідзе – авт.) злякався і рвонув з поля бою. Бійці охорони Царьов і Кочетков посадили генерала, що стікав кров’ю у «додж», але авто, трохи від’їхавши, перекинулось. «Вілліс», яким далі везли Ватутіна, загруз у непрохідному багні. Унайближчому селі знайшли сани і на них довезли пораненого в госпіталь № 506 Тринадцятої армії».
Гадаю, важливі штрихи до змалювання картини поранення Ватутіна додають свідчення самих упівців.
Як стверджував на допиті колишній командир групи УПА «Тютюнник» Федір Воробець («Верещака»), напад на командувача Першим Українським фронтом відбувся у районі дій сотні «Деркача». Це зробили боївки СБ сіл Михальківці і Сіянці Острозького району Рівненської області. В операції брало участь всього 17-27 бійців. В одній з підбитих і залишених машин повстанці знайшли оперативні документи і прострілену генеральську шинелю, в якій довгий час ходив рядовий учасник акції «Чумак».
Ще одну версію у 1990-х роках розповів відомий старшина УПА Євген Басюк («Чорноморець»), доля якого занесла в Ростовську область Російської Федерації. За його словами, у бій з охороною М. Ватутіна вступив карний відділ польової жандармерії (близько 30 бійців) під командуванням «Приймака» (Трояна). Коли з’явились машини командувача Першим Українським фронтом і його почету, повстанці в цей час розвантажували захоплений у червоноармійців обоз із кількох підвод та автомобіля. Вогонь по машинах Ватутіна відкрили спонтанно, без будь-якої підготовки чи влаштування засідки.
Отже, поранення Ватутін зазнав не в героїчному бою з упівцями, як про це пише член воєнради Першого Українського фронту Костянтин Крайнюков, а випадково, через звичайну халатність охорони та управління контрозвідки «Смерш». І було воно не смертельним. Смерть Ватутіна, на мій погляд, стала результатом тонкої закулісної інтриги.
Так, у доповідній на ім’я Сталіна про поранення Ватутіна Костянтин Крайнюков зазначає: «На 3.00. першого березня 1944 року стан здоров’я Ватутіна задовільний. Він перебуває у п’ятсот шостому армійському госпіталі в Рівному. Лікарі наполягають протягом трьох діб його не зачіпати, а 2-3-го обов’язково евакуювати літаком «Дуглас» у Москву». Але командувача фронтом, генерала армії у Москву не відправили. Ба більше, навіть до Києва його доставляли не літаком, а санітарним поїздом!!!
Про що це свідчить? Або про те, що хтось був зацікавлений у тому, аби Ватутін не потрапив до Москви у найкращі умови лікування, або, справді, рана була не важкою, а тим більше «не смертельною». Микита Хрущов, наприклад, у своїх спогадах цитує головного хірурга Червоної Армії Бурденка, який приїжджав до Києва оглядати Ватутіна: «Нічого страшного, його рана не небезпечна, ми його, очевидно, зможемо поставити на ноги». «Але через 33 дні, – як пише К. Крайнюков, – у бюлетені, який підписали відомі діячі медицини Шамов, Вовсі, Гуревич, Іщенко і Василенко, з’явились тривожні ноти.
Вранці температура (Ватутіна – автор) до 12 годин піднялась до 39,9 без лихоманки.
Незважаючи на енергійне лікування, спрямоване на боротьбу з інфекцією, стан хворого залишався важким. Температура не падала, коливалась від 38,2 до 40,2.
Від заступника головного хірурга Червоної Армії генерал-майора медичної служби Шамова надійшло повідомлення про те, що консиліум з академіком Бурденком визнав необхідним для порятунку життя хворого терміново ампутувати ногу».
«Це усіх стривожило, – згадує М. Хрущов. – Зараження рани – загноєння, гангрена, ампутація кінцівки або смерть. Треба було терміново лікувати. Лікарі вважали, що треба застосувати пеніцилін, але вони могли тоді це зробити, як мені розповідали, тільки зі згоди Сталіна. А Сталін був проти. Я з ним не розмовляв про пеніцилін, але лікарі сказали мені, що він його відхилив. Мотив був таким: пеніцилін – не радянський (у нас його не було), а американський, і Сталін ввважав, що він може бути зараженим: зі США можуть надіслати заражений пеніцилін, щоб ослабити наші сили, отже, лікувати цими ліками такого крупного військового діяча, як Ватутін, недопустимий ризик. Не мені тут вирішувати, вирішувати повинні були лікарі. Вони мені казали, якби йому дали пеніцилін, то це могло повернути хід хвороби в протилежний бік: врятувати Ватутіну життя. Але лікарі так і не змогли нічого добитися».
Яка красива баєчка, розрахована вона на недолугих простачків. Начебто в Радянському Союзі гуманізм був такого рівня, що забороняв випробовувати нові ліки (в тому числі й американські) на людях, не кажучи вже про тварин. До речі, згаданий вище командир УПА Федір Воробець загинув у тюремній лікарні у результаті медичних експериментів КДБ. Справа не в американському пеніциліні, а в забороні лікувати Ватутіна під виглядом турботи про його життя.
П’ятого квітня 1944 року о 14.00 Ватутіну було зроблено високу ампутацію бедра. «Я прийшов туди після операції, – згадує М. Хрущов, – і мені повідомили про результати. Кажучи людською мовою, це була страшна картина: не просто людина без ноги, а відкрита рана… Не знаю, скільки днів протягнув він в такому стані, коли знову подзвонив мені Бурденко (чи його асистент) і попросив, щоб я приїхав, бо Ватутін уже перебуває у надзвичайно важкому стані. Він кидався, піднімався на руках, вимагав блокнота, олівця і намагався написати якусь телеграму, звертався до Сталіна з проханням врятувати його і тому подібне. Коли я підійшов до нього, він кинувся назустріч, обнімав, цілував, був у напівсвідомому стані, але хотів жити і звертався до кожного, хто міг чимось допомогти відвоювати його життя. А я йому сказав: «Миколо Федоровичу, Сталін знає і все зробить, що треба». Справді, я зі Сталіним спеціально говорив про Ватутіна по телефону. Потім Сталін мені ж і докоряв, що ми допустили смерть Ватутіна».
Звернення Ватутіна до Сталін (а не до лікарів) з проханням врятувати йому життя свідчить, гадаю, про те, що головним у питанні життя і смерті генерала був далеко не медичний аспект. А якщо врахувати те, як сталінські нишпірки перевіряли кожного, навіть найвідданішого командира, то стане очевидним: Ватутіна було за що списати. Наприклад, офіцер з особливих доручень Юрій Коваленко переказував мені деякі його нічні сповіді: «Коли штаб Першого Українського фронту розташувався у селі Требухові у жовтні 1943 року, він наказав мені ночувати разом з ним в одній кімнаті. І я тоді від нього дізнався, що він ніякий не росіянин Ватутін, а українець Ватутя з Курщини, що його батька розкуркулили. Коли він вступив до Полтавської піхотної школи, то один з викладачів йому відверто порекомендував: якщо хочеш мати велике військове майбутнє, то слід стати росіянином Ватутіним, і відмовитись від українця Ватуті. І він це зробив. Це йому допомагало просуватися по військовій драбині. Це стало головною умовою при призначенні командувачем Першого Українського фронту, адже маршал Жуков був проти того, щоб його очолював українець.
Ще однією відвертістю Ватутін ошелешив мене у Київському госпіталі на вулиці Артема. Це було 6 листопада 1943 року. На Софійській площі тривав мітинг з приводу визволення столиці від фашистів. А я лежав у палаті з пораненою ногою. Під час наступу випадкова куля мені перебила кістки гомілки. Раптом до мене в палату заходить лікар-дівчина, капітан медичної служби і каже, що приїхав комфронту і хоче зі мною порозмовляти. Ватутін привіз мені офіцерський орден Богдана Хмельницького другого ступеня, прикріпив до піжами, побажав швидше одужувати, бо, мовляв, є важливе секретне завдання. Такого я ще не виконував.
Я весь напружився: що ж це мені належить зробити? Ватутін каже:
– Надо перейти линию фронта на Житомирщине и на Ровенщине попасть в штаб Шухевича.
– А хто такий Шухевич? – птаю його
– Это командир Украинской Повстанческой Армии
– Але ж я чув, що повстанцями на західній Україні командує Бандера.
– Какой там Бандера, – відрізав Ватутін, – Бандера гражданский человек. Он где-то в Европе прячется. А Шухевич – военный генерал уровня Манштейна. У него не сброд бандитов, как нам говорят, а высокоорганизованная дисциплинированная армия.
Я стою з палкою коло ліжка, начальник госпіталя ходить коридором, а Ватутін – по кімнаті і розповідає:
– Если до сих пор я играл партию с Манштейном, то теперь придется играть еще и вторую партию с Шухевичем. Я как украинец с украинцем, как генерал с генералом хочу с ним встретиться и поговорить.
– Миколо Федоровичу, а про що ви будете з ним розмовляти, – перепитую я.
– Зачем нам воевать друг против друга, проливать кровь. У меня три миллиона солдат и офицеров, у него в десять раз меньше, наверное столько, сколько мы в Днепре потопили. Но из трех миллионов у меня половина украинцев. Пусть он мои войска пропустит в Польшу. Тогда начнется новая страница украинской военной истории.
Но ты же понимаешь секретность этой миссии. Если об этом узнает первый или второй, то и с Хруща и с меня генеральские погоны снимут вместе с головой.
Коли ми стали прощатися, до палати зайшов начальник фронтового госпіталю, полковник медичної служби. Ватутін до нього:
– Береги его. Головой отвечаешь. У меня есть важное задание.
Начальник госпіталя став казати, щоб командувач на мене особливо не розраховував, бо у мене дві кістки перебиті, можливо, доведеться ампутувати ногу.
– Что?!– вигукнув Ватутін. – Я тебе голову ампутирую!
Потім мені дівчина, капітан медичної служби передала слова начальника госпіталю: «Этого засранца надо первым эшалоном отправить в глубокий тыл. Не знаю, как его нога, но головой жертвовать я не собираюсь».
Після цього мене відвезли на вокзал, занесли на носилках у санітарний поїзд і відправили аж у Свердловськ».
Незважаючи на те, що за визволення Києва понад тисячі солдатів і офіцерів Першого Українського фронту було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, сам командувач такої нагороди не удостоївся. Скажете, занадто багато жертв було під час форсування Дніпра і взяття Києва. Так. Але хіба Сталін коли рахував жертви? Очевидно, Верховний Головнокомандувач запідозрив у Ватутінові навіть потоптану пам’ять роду, український сентимент. Після смерті Ватутіна командувачем Першого Українського фронту було призначено маршала Жукова, який ненависно ставився до українців. З його приходом звільнили з посади командувача 60-ї армії, українця, генерал-полковника Івана Черняховського, нібито у зв’язку з призначенням командувачем Західним (Третім Білоруським фронтом).
У район села Милятина, де було поранено Ватутіна, перекинули частини військ НКВД, почались зачистки, під час яких полягло чимало повстанців та мирних жителів, які випадково потрапили під вогонь. За 20 днів квітня 1944 року було проведено 65 чекістько-військових операцій, під час яких знищено 1129 «бандитів».
Це був приклад того, як треба ставитися до українців, до УПА. Ватутін, очевидно, засумнівався у цьому, і за цей сумнів розплатився життям.
Назар ОЛЬХОВСЬКИЙ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика