ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ЦАРІ НЕ ВБИЛИ НАШИХ ДУШ…»

16 лютого цього року виповнилося 90 років з часу проголошення Кубанської Народної Республіки.
Це подія про як, за радянських часів, не прийнято було згадувати. Оминають її й сучасні кубанські та російські політики, історики й краєзнавці. Сьогодні в Росії часто можна почути вислів «Кубань – жемчужина России». Але замовчують, що переважно саме українські козаки і селяни своєю працею перетворили з кінця XVIII століття цю незаселену і неосвоєну територію в квітучий край.
У 1792-1794 роках за наказом Катерини ІІ в північно-західну частину Прикубанської низовини, яка згодом отрималаназву Чорноморії, було переселено 25 тисяч осіб Чорноморського козацького війська разом з родинами, де вони й розселилися 40 куренями.
Згодом до Чорноморії було переселено близько 7 тисяч осіб Катеринославського, 662 особи Усть-Дунайського Буджацького; 6000 осіб Азовського козацького війська та 162 козака Задунайської Січі. У першій половині ХІХ століття відбулося декілька масових переселень українських козаків із Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній на Кубань. Так, у 1809-1811 роках було переселено 41635 козаків і членів їхніх родин, в 1821-1825 роках 48392 українських козаки з родинами і у 1848-1849 роках – 14227 козаків. Загалом з 1792 до 1861 року на Кубань російським урядом було переселено більше 160 тисяч українських козаків з родинами.
У другій проловині ХІХ – на початку ХХ століття, під час вільного переселення різко збільшився потік українських козаків і селян на Кубань. За всеросійським переписом населення1897 року українці становили на Кубані 60% населення краю. У зв’язку з тим, що з 1870 року російський уряд заборонив приймати переселенців, або, як їх називали на Кубані – «городовиків»чи «іногородніх» – до козацького стану, поступово почало виникати напруження між козаками-українцями, які мали землю і служили за це війську, та іногородніми, які теж були переважно українцями, але не мали землі і змушені були її орендувати. На початку ХХ століття чисельність іногородніх стала перевищувати чисельність кубанських козаків, а протиріччя між ними досягли крайньої межі.
Після Лютневої революції і особливо після жовтневого більшовицького перевороту раніше накопичені протиріччя між козаками та іногородніми перейшли у відкриту конфронтацію. Національно свідомі українці Кубані такі, як Микола Рябовол, Кузьма Безкровний, Федір Щербина, Степан Манжула, Лука Бич, Кіндрат Бардіж, Василь Іванис, брати Захар, Іван і Петро Макаренки, Павло Сулятицький та ін., добре розуміли всю небезпеку і протиприродність такого протистояння між українцями Кубані і тому робили все можливе для розв’язання цієї гострої проблеми. Ними з українських козаків та іногородніх була сформована «чорноморська» або «самостійницька» політична течія, яка виступала за вільну Кубанську республіку в тісному зв’язку з Україною. Визначним лідером цієї течії був Микола Рябовол, який у вересні 1917 року був обраний головою Кубанської військової ради.
Вітаючи на засіданні військової ради 24 вересня 1917 року представників України М. Рябовол говорив: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задушили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: «Не діждали б, не діждали б!»). Так ,не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б… Та минула лиха година … прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасителів ітчизни від волі… Не звернуть, бо нам із ними не по дорозі…» (Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968. – С. 24-25.).
Під керівництвом Рябовола Військова рада у вересні 1917 року змінила свою назву на Кубанську крайову раду, проголосила Кубанську республіку під назвою «Кубанський край» і прийняла першу кубанську конституцію («Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краю»). Згідно з нею, вищим законодавчим органом ставала Законодавча рада, головою якої знову було обрано М. Рябовола, виконавчою владою – Кубанський крайовий уряд і військовий отаман, який мав президентські повноваження.
Спираючись на досвід проголошення 22 січня 1918 року ІV Універсалом Українською Центральною Радою незалежності Української Народної Республіки, Кубанська Законодавча рада у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців під керівництвом М. Рябовола проголосила Кубанську Народну Республіку у складі майбутньої демократичної Російської федеративної республіки. Однак, зважаючи на швидке поширення й посилення більшовизму, Законодавча рада проголосила 16 лютого 1918 року вже самостійну Кубанську Народну Республіку, не пов’язану з Росією, і стала орієнтуватися на союз з Україною.
Самостійна політика кубанцівдуже несподобалася як більшовикам, так і єдинонєділимцям, які з різних боків докладали всіх зусиль, аби знищити незалежну козацьку республіку. Денікінці, як згодом і більшовики, нищили лідерів українського руху на Кубані, страчували кобзарів, активістів місцевих Українських громад. 14 червня 1919 року в Ростові-на-Дону денікінські спецслужби вбили видатного кубанського політика Миколу Рябовола.
7 листопада 1919 року білогвардійці повісили священика, прибічника незалежної Кубані Олексія Калабухова, а десятьох найбільш активних політичних діячів Кубанської Народної Республіки вислали пароплавом до Туреччини.
Це викликало обурення більшості населення Кубані. Було здобуто зворотний ефект. Залякати кубанських козаків не вдалося, вони масово почали покидати армію генерала Денікіна, яка на 75% складалася саме з кубанців. Знищивши незалежну Кубанську Народну Республіку і плеяду її видатних діячів, денікінці втратили підтримку кубанських козаків і незабаром самі зазнали поразки від більшовиків. 

Є. ПЕТРЕНКО
заступник директора Українського козацького інституту,
головний отаман ЗГУК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика