ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



НА УЗБІЧЧІ ЧУЖОГО СВЯТА ЖИТТЯ

Автор: Катерина КІНДРАСЬ

За словами віце-консула Генерального консульства України в Нью-Йорку Сергія Куликова, на території Нью-Йоркського консульського округу, тобто на одній четвертій території США (в Америці чотири українськi консульськi округи), щороку помирає в середньому 15-20 громадян України.

Причини різні. Більшість закінчують свою земну дорогу через старість і супутні їй хвороби, як правило, серцево-судинні й онкологічні. Решта — внаслідок різноманітних трагічних випадків. Генеральне консульство, звичайно, в таких випадках намагається допомогти співвітчизникам, зробити все, що в його компетенції та можливостях: розшукати родичів в Україні, допомогти відправити на батьківщину домовину з тілом померлого чи урну з прахом. Проте, місія ця не з легких.

СІМ КІЛ ПЕКЛА ФОРМАЛІЗМУ
Про один з трагічних випадків, який стався два роки тому в містечку Вестмонт (штат Нью-Джерсі), писала американська преса. Громадянин Америки містер Барні на очах у свого чотирирічного сина зарізав 25-річну дружину Аллу, яка приїхала до США з Миколаєва. Найстрашніше в цій історії її продовження. Сергій Куликов повідав, що усі ці роки батьки небіжчиці марно намагаються добитися від відповідних американських установ всиновлення свого внука, якого в Америці виховують чужі люди. Його маму поховали в Україні, батько-вбивця відбуває покарання у в’язниці, а дідусь і бабуся через моря й океани ніяк не можуть достукатися до забюрократизованої американської Феміди.
Якщо говорити не про емоційний, а про формальний бік цієї проблеми, каже Сергій Куликов, то існує Закон України «Про поховання та похоронну справу», а також спеціальна Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок поховання громадян України, які померли на території іноземної держави». Саме цими нормативними актами Генконсульство України й керується у роботі.
На практиці це буває приблизно так. До консульства надходить запит від поліції з проханням підтвердити (чи заперечити) громадянство покійного (як це було кілька років тому, коли на одній із станцій нью-йоркської підземки знайшли труп чоловіка, який нібито покінчив життя самогубством). Консульство у свою чергу робить запит до Міністерства закордонних справ України, а те звертається на місця, щоб отримати необхідну інформацію про загиблого чи померлого. Щоб домовина з тілом чи урна з прахом могли перетнути обидва кордони, необхідно зібрати чимало документів: анульований паспорт з відміткою про смерть його власника, свідоцтво про смерть, довідку про проведення медичної експертизи, де обов’язково має бути відзначено про відсутність у покійного чи покійної інфекційних захворювань, довідку про кремацію, якщо йдеться про відправку урни з прахом, довідку про відсутність сторонніх вкладень (зброї, наркотиків, контрабанди тощо), якщо йдеться про транспортування домовини. Останню довідку має право видавати лише консульська служба України після огляду труни уповноваженим дипломатичним працівником. Перед відправкою на батьківщину домовина чи урна з прахом мають бути «опечатані» представником Генерального консульства України.
Ось така формалістика. Без її дотримання дорога додому, навіть у домовині, буде закритою. Добре, якщо людина в Америці мешкає на законних підставах (а таких серед громадян України меншість) і подбала про свою смерть, хоч як це парадоксально звучить, завчасно, сплачуючи так званий life insurance (15-20 доларів щомісячно, залежно від суми страхового полісу й вікового цензу). А як бути, якщо людина перебуває в чужій країні нелегально або за життя не наскладала собі в Америці грошей на «чорний день»? Наприклад, у того бідолахи, чий труп поліцейські знайшли на рейках нью-йоркської підземки, на рахунку було аж... 50 доларів.
Або той іммігрант із Сум, який тільки-но приїхав до Америки, вигравши в лотерею «зелену» карту, й не встиг заробити собі ані на життя, ані, тим паче, на смерть. У бруднючому, набитому злочинцями Брукліні, куди приїхав сповнений надій на прекрасне життя, він кинувся вночі захищати свою дружину, котра поверталася пізно з роботи, й дістав кулю в груди від чорношкірої бандитки.
Або та літня жінка, чий портрет у траурній рамці я побачила в одній з українських церков Нью-Йорка у перші дні свого знайомства з Америкою. Вона не мала навіть рахунку в кредитівці, бо всі тяжко зароблені гроші переказувала в Україну, задля чого, власне, й приїхала на чужину. Прибираючи чужі хати й вдихаючи «хімію» з барвистих флаконів, яка начебто полегшувала її працю, вона й не підозрювала, що разом із доларами «заробляє» ще й смертельну алергію, яка зажене її в могилу. Так само українська громада збирала гроші й для іншої молодої жінки, котра працюючи садівником у мільйонерській резиденції, втопилася серед білого дня в басейні. Не тому, що вирішила покінчити життя самогубством, а просто ненароком зачепилася за кущ троянд й полетіла в воду, яка стала для неї безоднею, бо плавати бідолаха не вміла й жодна жива душа не почула її лементу про допомогу.

В ОСТАННЮ ПУТЬ ДОДОМУ – ЗА ТИСЯЧІ ДОЛАРІВ
Такі приклади можна наводити й наводити. Наше Генеральне консульство в цих ситуаціях, на жаль, невеликий помічник, його фінансові можливості обмежені. Транспортування ж домовини з тілом небіжчика чи набіжчиці з Нью-Йорка до Києва коштує, за приблизними підрахунками, від двох до чотирьох тисяч доларів. Очевидно, саме з огляду на таку арифметику, більшість родичів тих, кому суджено було померти в Америці, обирають кремацію.
Якщо ситуація зовсім критична, пояснюють в Генконсульстві можуть виділятися кошти для транспортування зі спеціального консульського фонду, але з наступним відшкодуванням позичених грошей в Україні. Ще один вихід в таких ситуаціях, каже він, — звертатися до доброчинних фондів, кредитівок, друзів. Українська громада дуже милосердна й завжди відгукується на чуже горе. Перше, що треба зробити, коли йдеться не про транспортування тіла в Україну, а про поховання в Америці, це звернутися до похоронного бюро або похоронного дому й довірити всю підготовку до похорону й сам похорон його директорові. До речі, ці бюро, зовні, як правило, неймовірно розкішні за архітектурою й убранством будинків, в Америці на кожному кроці. На відміну від України. Чарльз Тагарт, похоронний директор Nasevich Funeral Home у Філадельфії, каже, що в цьому «бізнесі» він уже 20 років, в місті його знає кожна українська родина, бо в нього дружина — українка.
Далі Чарльз переходить до арифметики і детально, як, мабуть, і належить похоронному директорові, розповідає про кошторис. За його підрахунками, виходить, що всі послуги «тягнуть» щонайменше на 12 тисяч доларів. Це на найскромніший похорон, без будь-чого зайвого. Похоронна служба бере на себе й виклик родичів покійного з України, сконтактовуючись з американською консульською службою в Києві. Хоча далеко не завжди їй вдається вирішити це позитивно. Нерідко трапляється взагалі парадоксальні ситуації: американські лікарі не мають права відключити, скажімо, безнадійно онкологічно хворого від апарату штучного дихання без згоди його рідних, доброчинна організація (найчастіше це Червоний Хрест) не має більше можливості оплачувати лікування приреченого пацієнта, а американська консульська служба в Києві ніяк не наважується дати дозвіл його рідним на в'їзд до США, щоб там, бува, не залишилися.
Є ще одна проблема в скорботній метушні довкола похорону. Це місце на цвинтарі. Наприклад, на Свято-Андріївському цвинтарі в місті Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі), найвідомішому українському цвинтарі в Америці, його можна придбати сьогодні за 1600-2500 доларів. Так сказала принаймні мені його адміністратор Анастасія Грибович.
Пригадую, як у перший рік мого перебування в Америці український Нью-Йорк приголомшила трагедія. Під голосіння різдвяних дзвонів батьки ховали в Бавнд Бруку свого єдиного сина. Йому не виповнилося ще й десяти. Вони залишили його в Україні немовлям, коли вирушали на заробітки до Америки. За роки тяжкої праці їм так і не вдалося «виробити паперів», і тоді вирішили дати зароблені гроші на хабар, щоб привезти до Америки улюбленого сина. Вони не уявляли життя без нього, і їм-таки це вдалося. За кілька днів до Різдва, щасливі, вони всі троє їхали до української церкви. На повороті в їхнє авто несподівано з усієї сили врізався мікроавтобус. Страшна сила удару викинула сина на асфальт. Закривавлені від отриманих ран, батьки кулею вилетіли з автомобіля й побігли до тіла, яке нерухомо лежало на холодному нью-йоркському асфальті. Але воно вже було мертвим.
Повертатися в Україну батьки не хотіли — надто болісно. Залишатися в Америці не могли — надто гірко. Але треба жити. От тільки як, де знайти прихисток неприкаяній приблудній українській душі, викинутій на узбіччя чужого свята життя, на манівці чужих цивілізацій, на смертоносні «гайвеї», якими жене й жене її зла окаянна сила?


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика