ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СТОЛЬНИЙ ГРАД, ІМ’Я ЯКОГО – КИЇВ

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Ніхто достеменно не знає, коли вперше прогарцював київськими вулицями справжній козак із шаблею, сагайдаком чи й двома пістолями за візерунчастим поясом.

То вже пізніше його опоетизують вправні художники: увічнять кожну смужечку на дорогій тканині (шовку або парчі), сопівають ткання сріблом, ба навіть золотом, не забудуть про грайливо розпущені кінці у вигляді китиць, звернуть увагу на кольори обладунку – червоні, зелені та блакитні. А віршарі возвеличать сіру смушеву шапку, жупан і шаровари, надто ж прикрашене коштовностями руків’я кривої шаблі, яку називали то «ненькою рідненькою», то «панночкою молоденькою». Для ліриків-романтиків мали значення не точні історичні реалії, а передусім ідеальний образ запорозької вольниці та високі морально-етичні норми: сміливість, чесність, справедливість, незламне побратимство й вірність рідній землі.
Лицарі були аристократами, князями, родичами сенаторів…
Протягом довгих років до міста на Дніпрі стелився не козацький, а Чорний шлях, який невтомно торували кримські орди. Їм протистояли і ватажок оборонців українських земель Богдан Глинський, і князь Костянтин Острозький, який, прославившись як великий гетьман литовський, став також гетьманом українського козацтва. Саме цей продовжувач династії визначних воєначальників аристократичного роду 1508 року розгромив татарську орду та заявив про козаків як про регулярну військову силу не лише на Подніпров’ї, а й на Поділлі. Пізніше сановитому збирачеві українського лицарства допомагав Предслав Лянцкоронський – син польського сенатора, який мав за дружину доньку князя Острозького, а також був родичем (свояком) Великого князя Литовського Олександра І. Уже тоді, коли лише починали пульсувати джерела націєтворення, зв’язки так тісно поєднувалися, що чужим, надто ж не шляхтичам, у родовите плетиво годі було пробитися. Дуже точно передає це давнє прислів’я: свій свояка бачить здалека.
Костянтин Острозький знав,– зазначає заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею історії України Ніна Ковтанюк, – як 1482 року орда на чолі з ханом Менглі-Гіреєм захопила Київ і нещадно пограбувала його, а тому все зробив, аби 1527-го розгромити кримчаків поблизу дорогого для нього міста. Це вдалося зробити вже після того, як прославлений князь, очоливши литовсько-білорусько-українські війська, розгромив московитів, які намагалися розширити свої володіння. То була перша, але далеко не остання перемога козаків у боротьбі із войовничими сусідами.
БУТИ ВОЄВОДОЮ ДЛЯ ГОНОРУ ЗАМАЛО
Стомившись тримати шаблю, Костянтин Острозький або перечитував Книгу книг, або щедро виділяв кошти на спорудження нових соборів і розбудову Києво-Печерської лаври, на території якої й був похований (могилу зберігали аж до 1941 року). Його син Василь-Костянтин Острозький (1526 чи 1527 – 1608) заснував знамениту Острозьку академію, де було здіснено перше повне видання всіх книг Біблії староукраїнською мовою (працювали 42 перекладачі), відтак став білоцерківським старостою, а пізніше – київським воєводою (1559–1608). Ревно обороняв православ’я від наступу католицизму, любив Северина Наливайка, який очолював вірну козацьку корогву.
Коли ж сотник (його старший брат Дем’ян був викладачем Острозької академії, священиком, поетом і перекладачем) 1594 року розгорнув національно-визвольне повстання, фундатор славетнго освітнього центру (і князь, до речі, гоноровитий) усамітнився. Не волів протидіяти бунтівникам, які, зокрема, відстоювали рідну віру, але й не міг заявити про це відкрито. Та й вік мав поважний. Перед смертю, вже 82-річним, заповів поховати в Острозі, а не в Києві, де майже півстоліття намагався утвердити праведні закони.
ТОЙ, ХТО СТВОРИВ НЕ КНЯЗІВСТВО, А СІЧ  
Про Київ мріяв Дмитро Вишневецький, який, заснувавши Запорозьку Січ на Хортиці, воював проти ординців, служив Іванові ІУ, хоча й ненавидів московитів, тужив за черкаським та канівським староствами, для плекання яких не шкодував сил і коштів. Можна було з Черкас, а ще ліпше – з Канева сягнути до Києва й відродити там велике князівство, на яке мав усі династичні права, адже рід його сягав своїм корінням аж до Рюриковичів (мати була внучкою Костянтина Острозького). Та не судилося: під час битви потрапив до турецького полону. Коли відмовився догоджати Стамбулу, був страчений. Героїчну смерть Вишневецького-Байди, яка стала символом вищості християнського духу над ісламом, оспівали народні пісні. Та сподвижники дуже швидко забули про того, хто створив першу Січ, споряджував посольства до Москви, міг підкорити Молдову, але не зробив цього, й самі почали претендувати на чільні посади в складній політичній ієрархії. Важливе місце в ній мали позолочені київські крісла.
І НА ДНІПРОВИХ КРУЧАХ, І В ДАЛЕКИХ СВІТАХ
Крізь далеке марево часу золотим гаптуванням зблискують дати, факти й імена… Їх, маловідомих, напівтаємничих прізвищ, цілі розсипи: князі й воднораз гетьмани Богдан Ружинський та Михайло Вишневецький, Яків Шах та Гаврило Голубок… Під проводом цих та інших керманичів козаки ходили на самовпевнених турків, захоплювали околиці гоноровитого Бухареста, рятували від османських вояків бундючний Відень, загрожували пихатій, але миршавій Москві, проникали в далеку зарозумілу Прибалтику… І дуже рідко оминали золотоверхий Київ.
ДЕ ВОНИ, СКАРБИ КОШОВОГО ОТАМАНА?
Кошовий отаман, гетьман повсталого козацтва (1593 – 96, з перервами) Григорій Лобода народився на Київщині, мав значні матеріальні статки, нажиті «хлібом козацьким» – як бойовими походами, так і степовим промислом. Був побратимом Северина Наливайка, вів за собою не голоту, а заможних господарів (сам ховав у різних місцях неабиякі скарби, які ніхто так і не знайшов). Коли польські війська почали здавати позицію за позицією, спорядив цілу флотилію до Києва. Загрожував узяти місто доти, доки шляхта не відкупилася. Григорій Лобода домігся офіційного визнання козацтва, але невдовзі наливайківці вбили його, запідозривши в співробітництво з поляками. Ще один Северинів однодумець, полковник Матвій Саула (Шаула), теж був із Київського воєводства. Після вдалого білоруського походу козаки обрали гетьманом саме Матвія Саулу, а не потаємного Григорія Лободу і навіть не славетного, але свавільного Северина Наливайка.
СОНЦЕ НАД РУЇНАМИ
Новий гетьман увійшов до Києва й організував його оборону від шляхти, зокрема й від колишнього козацького полковника Кирика Ружинського, який на той час уже вірно служив польській короні. Потім були успішні бої під Білою Церквою, криваві сутички біля Переяслава… Повстанці щодня чимраз далі відходили від Києва, щоб уже ніколи до нього не повернутися. Відчувши очевидну безперспективність боротьби, пригнічені й розчаровані в усьому бунтівники видали полякам своїх ватажків – і Северина Наливайка, і Матвія Саулу. Коли їх стратили у Варшаві, Київ, побожно перехрестившись, полегшено зітхнув: блиск шабель ще ніколи не затьмарював сонця. А воно, як раніше, сходило над великим містом, що, давно втративши позолоту княжих пишнот, чорніло новими й новими руїнами. Їх найстаранніше розчищали не кияни з діда-прадіда, а прибульці з різних країв, зокрема з Галичини та Волині.
А ДЛЯ ДРУЖИНИ – ЖОДНОГО ШЕЛЯГА
Не дуже часто бував у Києві славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (р.н. невід. – 1622), але після тяжкого поранення в битві з турками під Хотином вирушив не до рідної Львівщтини, а на береги Дніпра. Почалася гангрена, і видатний український полководець мчав і мчав у кареті, яку подарував йому польський королевич Владислав. Уже марив, але не просив спинити коней. Від чого утікав, на що сподівався? Перебирав тремтячими пальцями коштовне намисто з оздобленим рубінами портретом короля Сигізмунда ІІІ й заспокоював себе, що служив не йому, а рідній Україні. Київ же бачився гетьманові як вінець усього життя й Боже спасіння (про мирський порятунок уже не думав).
Уперше ледь-ледь усміхнувся лише тоді, коли побачив на порозі рідного дому дружину. Красуня Анастасія Повченська давно звикла чекати чоловіка. І хоч його довгі далекі походи випили кохання, шляхтянка не поскупилася на гіркі сльози. Омила ними смертний одр гетьмана, хоча знала: не матиме зі спадщини жодного шеляга, бо в заповіті все було відписано церквам, Львівському та Київському братствам. Після жалобної церемонії Анастасія не марнувала вроди – незабаром вийшла заміж за шляхтича Івана Пйончинського, а час невмолимо стер із рідної землі могилу гетьмана, щоб через роки й роки руками вдячних нащадків вивершити йому пам’ятник. Стоїть він сьогодні у центрі тих подільських місць, де Петро Сагайдачний любив читати Біблію.
КОЛИ ОФІЦЕР СТАЄ МИТРОПОЛИТОМ
Ще перед своїм знаменитим московським походом (1 жовтня 1618 року українські війська розламали Острожну браму й рушили до Арбатських воріт) Петро Сагайдачний вирішив неодмінно збудувати Братський монастир, де й знайшов останнє земне пристановище. Цю важливу справу доручив наказному гетьману Петрові Жицькому. Під його керівництвом також оновлювали братську школу, яка 1632 року після злиття з лаврською школою набула статусу першого українського вищого навчального закладу. Опікувався ним митрополит Петро Могила (1596 – 1647). Син молдавського правителя Симеона та угорської князівни Маргарети після начання у Львівській братській школі, Польщі та в Західній Європі, пройшовши звивистий шлях офіцера-шляхтича, до останніх своїх днів займався церковними справами: плекав Києво-Печерську лавру, поглиблював теоретичні основи православ’я, видавав книжки та гуртував навколо національних ідеалів визначних учених. І ніколи не забував наголосити, що він – послідовник видатного оборонця православної віри Йова Борецького (р. н. невід.– 1631).
ТАЄМНЕ ДІЙСТВО В БРАТСЬКІЙ ЦЕРКВІ
Цей виходець із дрібної шляхти, який був першим ректором Київської братської школи та ігуменом Михайлівського монастиря, благословляв козаків на звитяжні походи. Петро Сагайдачний не забув духовного покровителя й 1620 року вдався до несподіваного та вкрай ризикованого кроку: потаємно висвятити авторитетних владик. Коли із Москви до Єрусалима повертався патріарх Феофан, гетьман, під охороною козацького полку, представив йому п’ятьох претендентів на сан єпископів (для України та Білорусії) і одного, ясна річ, Йова Борецького, – на сан митрополита.
Невдовзі після того, як патріарх уночі, в Братській церкві, при щільно затулених вікнах (щоб не пробивалося світло), звершив величне дійство, новий духовний проводир захисників рідної землі звернувся до польського сейму з полемічним посланням, у якому обстоював погляд на козаків як лицарів та оборонців православної віри. Йов Борецький стверджував: «Ми не керуємо серцями й помислами козаків. Господь ними керує…» Це справді було так. Київ, сяючи золотом соборів і церков, дедалі впевненіше утверджувався як другий Єрусалим.
ХТО БУДУВАВ І ХТО НИЩИВ ЗОЛОТОВЕРХУ ТВЕРДИНЮ
Навколо створеної ще в далекому ХІ столітті Софії Київської височіли Ірининська та Георгіївська церкви, а далі, на північному сході, недалеко від краю стрімкої кручі, – Михайлівський золотоверхий собор. Його стіни зсередини були вигадливо візантійські, а зовні – барокові, що витворювало дивовижне поєднання заокеанської загадковості й української величі. Заснована 1108 року князем Святославом Ізяславичем твердиня православності в усій Україні витримала Батиєве лихоліття й стала надійним центром антиуніатської боротьби. Патріотичні сили шанували це святе місце поховання державних правителів, примножували багатства монастиря, якому належала велика частина Києва та багато сіл, зокрема Трипілля, Бородянка й Мотовилівка.
Пізніше, вже після епохи Богдана Хмельницького, на території монастиря збудували в стилі українського (мазепинського) бароко трапезну церкву (1713), кам’яну дзвіницю (1716-1720), встановили іконостас, подарований гетьманом Іваном Скоропадським, оновили початкові візантійські фрески, які замалювали у ХVІІІ столітті. Як відомо, рукотворне уособлення святості й краси радянська влада знищила проотягом 1934-1935 років. Дозвіл на руйнування дав народний комісар освіти УРСР Володимир Затонський. Перед тим, як закладати нищівну вибухівку, хоч і поквапом, радше сяк-так, зняли візантійську мозаїку ХІІ століття, вирубали фрески – сцени з «Благовіщення», постать святого Захарія тощо (збереглися в Святій Софії). Багато фресок передали до Ленінграда та до Третьяковської галереї (туди також потрапила мозаїка «Дмитро Солунський»). Поглумилися над царськими вратами, знищили подаровану гетьманом Іваном Мазепою раку Святої Варвари (32 кілограми срібла), занапастили іконостас. Та, на щастя України й світу, попри всі посягання, одухотворено, вільно й легко возносилася до небес Софія Київська.
ТАМ, ДЕ СТОЯЛИ САРКОФАГИ
Біля всесвітньої святині протягом довгих століть творилася історія: збиралися київські віча, схиляли голови князі й бояри, гетьмани та полководці. Не один можновладець із трепетом у душі заходив до усипальниці, де стояли кам’яні саркофаги Ярослава Мудрого, Всеволода Ярославича, Володимира Мономаха та інших великих синів рідної землі. Прийшов до Софії й овіяний славою звитяг Богдан Хмельницький. Саме тут учорашній сотник уперше відчув себе справжнім гетьманом. Саме в Києві нація утвердила його як проводиря й назвала вождем самостійної держави, адже він завдав не знаних раніше поразок королівським військам під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями.
Урочистий в’їзд переможця до Києва відбувся 23 грудня 1648 року. То був тріумф козаччини, її справжній апофеоз. Національного керманича вшанували київський митрополит Косів і єрусалимський патріарх Паїсій. Вони славили «Богом даного і тому названого Богданом» як нового Мойсея й визволителя українського народу. Однак усіма визнаний герой не назвав Київ своєю столицею
ВАЖКА ШАПКА З ЧЕРВОНОГО ШОВКУ
Богдан Хмельницький несподівано відбув до Переяслава, де прийняв високопоставлену польську делегацію на чолі з Адамом Киселем (1599–1653). Посланець нового короля Яна ІІ Казіміра вручив гетьманові булаву та червону корогву з білим орлом. Богдан Хмельницький стояв у червоній парчевій соболиній шубі під бунчуком і плакав од розчулення. Було 20 лютого 1649 року, коли пролунали слова справжнього українського мужа: «Перше я за свою кривду і шкоду воював, тепер воюватиму за нашу православну віру!»
Богданові мрії про державу «по Львів, по Холм і Галич» так і не збулися. Особливо тяжко гетьманові було бачити знову аж чорний від горя, почужілий Київ. Ніби й не зустрічало місто переможця, мовби й не благословляла його Свята Софія на нові подвиги. Гомінкі вулиці вшановували інших, лише вірний пес так само, як і завжди, лащився біля ніг, так любив господаря, що стрибав мало не до його високої шапки із гаптованого золотом червоного шовку, який приховував теплу вовняну підкладку. Ця шапка вицвіла до невпізнання, але збереглася. Нині вона прикрашає «козацьку залу» Національного музею історії України.
ТАЄМНИЦІ ЗАТИШНОГО ЗАМКУ
У розкішній шапці з двома перами зустрічав Богдан Хмельницький не лише московських послів, а й видатного українця та великого дипломата-хитруна Адама Киселя, який повернув київській метрополії Софійський собор, був єдиним православним шляхтичем-сенатором Речі Посполитої. Волинський магнат прославився як посередник між польською верхівкою та гетьманом. Ставши київським воєводою, Адам Григорович, умудрений неоціненним досвідом підкилимових протиборств, робив усе для того, щоб створити союз християнських держав проти турків. У не так величний, як затишний замок Киселя гетьман приїздив не раз. Вони вдвох міркували про те, як утвердити православ’я в місті на Дніпрі, зберегти козацьку Україну між двома нещадними ворогами – Польщею та Росією. Адам Кисіль аж до смертельної хвороби залишався речником політичних компромісів. Авторитетний миротворець так і не збагнув, що час парламентських перемов минув і настала доба безкомпромісних жорстоких битв.
ТРІУМФАЛЬНЕ СТОЛІТТЯ САКРАЛЬНОЇ СТОЛИЦІ
Український вождь знімав шапку і перед єрусалимським патріархом, і перед київськими митрополитами. Він вважав місто на Дніпрі (опанував там початкову освіту) сакральною столицею Русі-України, знав, що здобуте на сеймі 1603 року визнання самостійності Києво-Печерського монастиря – лише перша сторінка багатотрудної боротьби за незалежність усієї України. І справді саме тоді почав розгортатися сувій тріумфального «київського століття» – століття формування модерної національної еліти, послідовного інтелектуального та духовного розвою.
Дніпровською водою причащалися автор першого «Лексикона словеноросского» Памво Беринда, історик і проповідник Захарія Копистенський, поет Олександр Митура… Вони, як і гетьман, зберігали пам’ять про лаврських літописців Нестора, Никона та Сильвестра, пишалися символічною вісткою з померхлого ХІІІ століття – «Києво-Печерським патериком», вбачали в священній сув’язі соборів та церков біля Славути надійний центр боротьби проти покатоличення України. Її відважні сини допомогли 1613 року архімандриту Єлисею Плетенецькому збройно відбити маєтки Києво-Печерської лаври, які захопили уніати, а відтак налагодити міцні стосунки з монастирем у Трахтемирові – першій козацькій столиці, яка на той час була під патронатом Запорожжя. Так непомітно, але невпинно витворювалося осердя українськості. Його відстоювали й плекали наступники Богдана Хмельницького – гетьмани Іван Виговський, Павло Тетеря (поховав у Києві дружину Олену – сестру великого вождя), Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа та інші козацькі проводирі, які дбали про Україну, але не забували й про себе. І ось уже останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, збудувавши на власні кошти храм у Києво-Межигірському монастирі, прийняв нагороду Катерини ІІ – золоту медаль із діамантами. І хоч літній ватаг не чинив опору російським військам, які 1775 року плюндрували козацьку твердиню, все одно його заарештували й майже чверть століття мордували голодом і цілковитою темрявою в підземеллі Соловецького монастиря.
ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ НАД ГЕРБОМ ІВАНА МАЗЕПИ
Поки далеку північну обитель обживали нові й нові покоління українців, на весь світ уславлювалася Києво-Печерська лавра. Ця духовна опора розбудовувалася аж до найновіших часів – радше до тієї жовтневої ночі нинішнього року, коли було здійснено святотатство: зруйновано браму ХІХ століття. Богохульство завдало нещадного удару всеукраїнській та всеправославній пам’ятці. Шукають різні пояснення цього варваства, але ніхто й ніщо його не виправдає.
Неподалік новочасної руїни любила ходити мати гетьмана Івана Мазепи, коли стала ігуменою Флоро-Вознесенського монастиря. Вельмиповажна Марія, відтепер Магдалина, не раз бувала в Києво- Могилянському колегіумі, де вчився її непогамовний син, писала мудрі листи полководцям і духовним проводирям, часто милувалася церковними реліквіями, зокрема й потиром, який зберігся до сьогодні. В одній музейні залі з цією чашею для причастя – срібна іконна оправа з гербом Івана Мазепа. Довгі роки знак славетного роду таївся під металевою пластиною, де було викарбувано двоголовий орел. Хто не знищив, а приховав для нащадків «крамольну річ?» Цього вже годі допевнитися, адже Петро І намагався знищити все, що хоч якось нагадувало про гетьмана. Зруйнували навіть Флоро-Вознесенський монастир. На його попелищі спорудили арсенал. А ось що збудують на викорчуваних коріннях стародавньої брами, довідаємося вже найближчим часом.
СЬОГОДНІ СКРИНЯ-СЕЙФ СТОЇТЬ БІЛЯ ПАРИЗЬКОЇ КАРЕТИ
Урбаністичні лещата дедалі більше загрожують і Святій Софії. Біля неї вже виріс готельний комплекс «Хайят», починають гороїжитися інші споруди. Спроби забудувати унікальне історичне середовище стають агресивнішими, цинічнішими. Скоробагатьків аж ніяк не цікавить, що в цьому місці відбувалися «посаження» князів на київський престол, містилася перша в Русі книгозбірня Ярослава Мудрого, витворювалися неповторні мозаїки та фрески, зокрема світовий шедевр християнського мистецтва – Оранта (Богоматір Заступниця). Через багато років також виплекали митрополичий будинок (1722-1730).
Усе витримали в стилі українського бароко, яким під час відвідання Києва не могла намилуватися Єлизавета Петрівна (1709–1761). Імператриця (саме вона 1750 року відновила гетьманство) подарувала митрополиту Рафаїлу Заборовському власну унікальну карету. Такої, виготовленої в Парижі як величний мистецький витвір, не було в усьому світі. До неї, високої, розкішної, дерев’яної, старанно вифарбуваної, з п’ятьма віконцями, завжди запрягали шестерик – шестеро баских білих коней. Карета на обкутих залізом колесах мовби летіла, протинаючи спицями сонячні пасмуги. Жодна із тих паризьких спиць (їх усього аж сорок!) не випала на вибоїстих українських шляхах.
Згодом воістину царський подарунок використовували для святкових виїздів усі київські патріархи. І сьогодні карета, яка стоїть, мов унаочнення дива та краси, в залі Національного музею історії України, заворожує захоплених відвідувачів, надто ж тоді, коли біля давнього шедевра несамохіть зупиняється сучасна вродливиця, скажімо, Юлія Осташевська. Шкодуєш, що навіть вона, в.о завідувача відділу «Україна ХІV – початку ХХ століть», не має права відчинити дверцята, аби, неначе принцеса чи фея, прикрасити вишуканий салон. А ось скриню-сейф гетьмана Кирила Розумовського працівники музею донедавна відкривали для різних потреб, та якогось дня щось клацнуло в складній системі засувів і ще один вибагливий мистецький твір чи не назавжди замкнув у собі всі багатолітні таємниці. Що ж робити? Запросити «ведмежатників?»? Та що вдіють майстри секретних справ, коли навіть ніжні жіночі пальці не можуть підібрати чарівного ключика до 17 потаємних замків?!
ХТО ВИШИВ БІЛА СОРОЧКУ ДЛЯ ДОНЬКИ ОСТАННЬОГО ГЕТЬМАНА?
У святих місцях Києва молилися вихованець Могилянки, сподвижник Івана Мазепи, гетьман у вигнанні й автор першої української Конституції Пидип Орлик, гетьман Іван Скоропадський та його нащадок – отаман Вільного козацтва (з жовтня 1917), гетьман Української держави Павло Скоропадський (1873 – 1945), який витворював національне начало з такою інтенсивністю й послідовністю, що вся Європа захоплювалася колишнім генералом.
До речі, генералом царським, вихованим у московському Пажеському корпусі, загартованому в російсько-японській війні (1904-1905). А народився Павлусь там, де ніхто й не чув про козаків, – у тихому курортному Вісбадені (Німеччина). То вже потім, пройшовши складні життєві шляхи, став отаманом у гетьманському Чигирині. Воістину не згаяв жодного дня – відразу заходився створювати власне, пронизане козацьким духом, національне військо та за гуртувати в Києві національну еліту.
Як зазначив видатний поет Микола Вінграновський, Павло Скоропадський «за сім з половиною місяців свого гетьманування встиг зав’язати дипломатичні стосунки з 12 країнами Європи та створити хоча й невелику, але українську армію і Чорноморський флот». Столицею новосформованої держави став Київ. Щойно проголошену владу благословив архієпископ Никодим. Церемонія відбулася 29 квітня 1918 року на Софійському майдані. Тим часом Михайло Грушевський та інші чільні діячі Центральної Ради, ніби нічого й не сталося, завершували шліфувати формулювання Конституції Української Народної Республіки. Уже 30 квітня приміщення Центральної Ради безборонно зайняли гетьманські вояки. Коли представники секретаріату, шукаючи Михайла Грушевського, наткнулися на них, то від здивування аж завмерли. Козаки з дивізії «синьожупанників», які були вірні гетьманові, лише ірочніно всміхнулися. Для кепкування й справді були підстави: Центральна Рада не просто програла владу, а скорше віддала її, мов нікому не потрібну фальшиву асигнацію.
– У Музеї гетьманства все це висвітлено досить широко, – розповідає директор Галина Ярова.– Павлові Скоропадському відведено окрему залу. У ній багато речей, подарованих гетьманівною Оленою Скоропадською-Отт. Донька видатного українського державного діяча дуже часто приїздить до нас. Особливо довго споглядає білу, вишиту хрестиком сорочечку, в якій ходила ще маленькою дівчинкою. А потім шановна гостя оглядає зали гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика, розпитує про нові надбання, наболілі проблеми. Звичайно, їх чимало. Музей гетьманства – єдиний в Україні, та, на жаль, фінансується він скупо. Найприкріше те, що виділяється дуже мало коштів на закупівлю експонатів. Отож запрошуємо до співробітництва, всіх хто шанує козацтво. Їм і розповімо про те, хто вишив сорочку для доньки останнього гетьмана. А для читачів книжки по секрету скажу: це зробила її мати – російська дворянка Олександра Дурново.
ЗОЛОТИХ СТОРІНОК НЕ БУВАЄ БАГАТО
Поки відчайдушні козаки писали історію шаблями, їхні подвиги увічнювали літописці, історики та поети. На жаль, не збереглися діаріуш Самійла Зорки – писаря й секретаря Богдана Хмельницького, щоденники й хронікальні записи інших свідків тих подій, які пізніше відтворив Самійло Величко (1670 – 1728). Його літопис, скомпонований у маленьких, Богом забутих Жуках на Полтавщині, багатий як на унікальні неспростовні факти, так і на домисли, здогади й містифікації, що дало підстави відомому письменникові та народному депутатові України Володимиру Яворівському зробити такий висновок: «Найяскравіша сторінка української душі й українського вільного духу – козаччина – майже не зафіксована очевидцями».
На щастя, були й винятки. Так, у Києво-Могилянській академії навчався Григорій Граб’янка (р. н. невід. – 1738), який став учасником старшинської депутації на чолі з гетьманом Павлом Полуботком до Петра І. Козацького зверхника і його, гадяцького полкового суддю, кинули до Петропавлівської фортеці. Гетьман помер у темниці, а козацький літописець після смерті самодержця повернувся до Гадяча, де, ставши полковником, активно обстоював козацьку демократію й автономію України. Загинув під час походу на Крим, навіть не здогадуючись про те, що його, завершене ще 1710 року, творіння стане широковідомим як літопис Грабянки. Нерідко повторюємо цю назву, навіть не замислюючись над тим, що її визначальний складник – прізвище людини, яка бродила подільськими вуличками, захоплювалася першоорганізаторами козацтва Предславом Лянцкоронським, Дмитром Вишневецьким та Богданом Ружинським.
Сучасні майстри пера й пензля, возвеличуючи Київ, не забувають, що він оспіваний у «Повісті врем’яних літ», «Слові о полку Ігоревім», багатьох українських літописах і хроніках інших народів, у народних піснях та думах, геніальних віршах Тараса Шевченка, знають, що залишки людських поселень на нинішній території міста відомі з часів пізнього палеоліту (близько 40-10 тисяч років тому), що наші пращури були творцями трипільської культури й що, зрештою, вони, змінивши прямий давньоруський меч на криву шаблю, виборювали незалежність у Визвольній війні українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким.
Необхідно пам’ятати й те, що Семен Дідович, високоосвічений вихідець із козаків (навчався в Києві та Петербурзі), перекладач при Генеральній військовій канцелярії  Кирила Розумовського, написав патріотичну поему «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762), яку цензура забороняла друкувати 120 років. Хоча не в місті на Борисфені-Славуті-Дніпрі творилися літопис Самовидця, «Історія русів» та інші першоджерела, але їхні золоті сторінки неодмінно вияскравлювали славетний, неперевершений, самим Богом обласкавлений град, незмінне ім’я якого – Київ.
З ІСТОРІЇ
Київська земля – так у ІХ– ХV століттях називалася територія на правобережжі Дніпра із центром у Києві. Найдавнішу датовану згадку про місто наведено в давньоруському літописі під 862 роком, коли правили Аскольд і Дір. Князі належали до місцевої династії, початок якої поклав легендарний Кий. Перетворення давньоісторичного поселення на столицю супроводжувалося торуванням шляху «з варяг у греки», зростанням могутності Києва за князювання Олега (882–912), Ігоря (912–945), Ольги (945–957), Святослава (957–972), а надто ж Володимира (близько 980–1015), коли було запроваджено християнство як державна релігія, збудовано головний храм Київської Русі – Десятинну церкву (989–996) та витворено ціле Володимирове місто з дитинцем у центрі. За володарювання Ярослава Мудрого (1019–1054) спорудили Софійський собор, Золоті ворота й заснували Києво-Печерську лавру. Потім виросли Михайлівський Золотоверхий собор (1108–1113), Кирилівська церква, багато інших храмів і монастирів.
Після розпаду Київської Русі в 30 роках ХІІ століття виникло удільне Київське князівство. 1240 року його підкорили монголо-татари. З 1362 року Київською землею володіла феодальна Литва. Після ліквідації князівства (1470) було утворене Київське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця з виразними традиціями місцевого самоврядування. Протягом тривалого часу там діяли литовські статути, створені на основі збірника правових норм «Руська правда».
З початку ХV століття Київ успішно користувався магдебурзьким правом. Його чинність припинилася після запровадження 1781 року «Установлення про губернії». 1798 року місто повернуло собі магдебурзьке право, на честь якого 1802-08 року було споруджено пам’ятник – 18-метрову колону з невеликою сферичною банею. На основі активно відстоюваного магдебурзького права аж до 1835 року діяв магістрат. Ним керували виборні війт і бурмистр, а також шість радників (райців) та шість засідателів (лавників). Магістрат мав свого архітектора й власні збройні сили, зокрема кавалерію – «золоту корогву», якою пишалися всі кияни. Ратуша містилася на Контрактовій площі. Спершу була дерев’яна, згодом – кам’яна (її прикрашав годинник-дзигар із мідною скульптурою архангела Михаїла – покровителя Києва). Нині його зображення поки що височіє над майданом Незалежності, але вже існує проект перенесення скульптури в інше місце.
ДОВІДКА
Існують різні версії походження назви столиці України. Деякі історики стверджують, що місто успадкувало ім’я старшого з трьох братів (Кий, Щек та Хорив), які заснували поселення на березі Дніпра. За другим припущенням, яке потверджує й «Повість врем’яних літ», назва відлунилася від «києва перевозу», тобто настилу на киях (палях). Дехто обстоює такий здогад. На монетах боспорських правителів (V століття до н.е.) є зображення царського жезлу, який величали києм. Пізніше це зображення запозичили київські князі. На їхніх печатках воно означало «місце верховної влади». Увінчувався кий (жезл) триконечним навершшям, що нині відоме як тризуб.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика