ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



КНИГА ЖИТТЯ ЄВГЕНА ПЕЛЕНСЬКОГО

Із зумисне створеного радянською владою небуття тільки тепер проступають постаті тих людей, єдиною провиною яких була любов до України. Впевнена, що багатьом прізвище Євген-Юлій Пеленський невідоме.

Добре, що збереглося матеріальне свідчення його існування – творча спадщина, яку потрібно пізнавати, бо вона розширює виднокола вітчизняної культури і науки. І першим кроком до цього стала виставка в Музеї книги та друкарства України. Важко повірити, що за такий короткий відрізок життя (48 років) стільки міг зробити цей чоловік! Його 100-річному ювілею присвячена експозиція «Вірний Богові та Україні». Автори проекту та наукової концепції музеєзнавці Марія Гринько та Марія Корнійчук.
– М.К.: Виставка є відкриттям яскравої особистості в українській історії та культурі. Коли ми почали вивчати його доробок, то були вражені багатогранністю зацікавлень Пеленського. Його ім’я потрібно ввести сьогодні в культурний і науковий обіг. На жаль, це прізвище не знайдете ні в радянських енциклопедіях, ні у працях дослідників, хіба що в «Енциклопедії українознавства».
– Отож, ким був цей чоловік?
– Бібліографом, літературознавцем, педагогом, музеєзнавцем, видавцем, громадським діячем. Він стільки зробив для України, що важко перелічити, якій саме галузі надавав перевагу. Дехто знає його більше як видавця, інші – як бібліографа. Ось на виставці представлено два видання «Бібліографи української бібліографії», одне з них з дарчим написом Д.Донцову (1934 р). Друга визначна робота Є.Пеленського «Україністика в західноєвропейських мовах». У ній 12 розділів, серед яких географія, демографія, антропологія, історія, мова, етнографія, культура, право, соціологія тощо. А в розділі «Народне здоров’я» йдеться, зокрема, про Голодомор в Україні. Цю працю він завершив у Мюнхені в 1948 році. Вже тоді була інформація про геноцид українського народу. У цій праці Євген Пеленський досліджував джерела, написані англійською, французькою, німецькою та італійською мовами.
Він був видатним літературознавцем, автором кількох сотень праць, дослідником історії української літератури, причому, початок її датував, і це цікаво, VІ століттям, тобто тими часами, коли в Причорномор’ї виникли колонії. На думку Євгена Пеленського, там зароджувалася давньоукраїнська література. Він хотів зробити власну періодизацію української літератури, але, на жаль, багато його статей не видані. Нині ми не знаємо про долю архіву Є. Пеленського. Коли він виїхав за кордон у 1939 році, то частину його залишив у Львові.
– Можливо, архів потрапив до Наукового товариства імені Тараса Шевченка?
– На жаль, там немає його праць. До речі, Євген Пеленський був наймолодшим членом НТШ. У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника знаходиться частина його спадщини. В нашому музеї є деякі матеріали, зокрема, Р.-М.Рільке і Україна, а також тритомне зібрання творів Марка Черемшини, яке він редагував. Про цю людину можна розповідати безкінечно… Ви не уявляєте, наскільки це цікава особистість! Передусім, він пластун і залишився ним до останніх днів. Ця організація визначила його спосіб життя. Пластуном він став із 10 років. Такому вихованню молоді Є.Пеленський приділяв багато уваги. Його часописи «Молоде життя», «Вогні» були посібниками для юнацтва. Не випадково нашу виставку в Музеї книги і друкарства України увінчує пластова емблема і присяга, де є слова: «Вірний Богові і Україні». Це стосується, насамперед, Є.Пеленського, який сповідував таку заповідь.
М.Г. – У 1925 році в журналі «Молоде життя» з’явилася його стаття «Село-Пласт». У ній йшлося про залучення сільської молоді до свідомої української роботи. Коли польська влада у 1930 році заборонила «Пласт» у Галичині, Є.Пеленський заснував видавництво і журнал «Вогні», що виходив до 1939 року, поки не розпочалася Друга світова війна і в Галичину не ввійшли радянські війська.
– Чим цікавий Є.Пеленський як літературознавець?
– Перша його стаття опублікована у 1928 році в «Літературно-науковому віснику» «Із дослідів на творчість О.Маковея». Автор по-новому прочитує творчість О.Маковея, з’ясовує, що про нього писали раніше, констатує, що цей письменник випав із поля зору літературознавців. Згодом Пеленський став редактором і автором передмови до першого видання творів О.Маковея, які експонуються на виставці.
– Я бачу, що ілюстував його видатний графік Микола Бутович, він же теж опинився в еміграції, втікааючи від більшовиків.
– На виставці є обкладинки книжок, зроблені С.Гординським, Е.Козаком та іншими відомими ілюстраторами. У нашому музеї взагалі немає власних творів Є.Пеленського, а тільки за його редакцією і впорядкуванням. Це тритомник М.Черемшини (видавництво «Ізмагард». Він написав всупну статтю і зробив редакцію твору Дж. Байрона «Мазепа» (видавництво «Ізмагард»). Його переклав з англійської мови відомий на той час поет Дмитро Загул. Євген Пеленський видав окремо «Писання» І.Мазепи зі своєю передмовою.
У нашому музеї є також часопис «Літературно-науковий вістник» (1928 року), де друкувався Є.Пеленський. Ми з Марією Корнійчук долучили до виставки матеріали з фондів Інституту літератури імені Т.Шевченка НАНУ, Національної парламентської бібліотеки, Львівської Наукової бібліотеки імені В.Стефаника, Державної історичної бібліотеки, Бібліотеки імені О.Ольжича, приватної колекції М.Грузова. Наприклад, колекція з Бібліотеки імені О.Ольжича невелика, але цінна – це журнали, окремі видання з авторством Є.Пеленського, його статті в журналах «Визвольний шлях», «Вогні», у «Сьогочасному й минулому», в «Дзвонах». Він писав дуже багато рецензій, причому на такі знакові видання того часу, як «Тритомна українська загальна енциклопедія» І.Раковського (Львів-Коломия-Станіславів). Пеленський рецензував також «Атлас України і сумежних країв» Володимира Кубійовича.
Наша виставка називається «Вірний Богові й Україні», тобто не лише Галичині, яка тоді була відірвана від наддніпрянської України. Він цікавився всім, що там виходило друком: книжками, журналами, каталогами, досліджував їх, описував. Ось «Антологія сучасної української поезії» (1936 року) із вступною статею Є.Пеленського «Поети 1920-х років». Це дослідження творчості М.Зерова, П.Тичини, М.Рильського та інших відомих українських письменників. У заснованому ним літературному журналі «Дажбог» є дуже цікава стаття «Плужанство на зламі», в якій йдеться про полеміку між С.Пилипенком і М.Хвильовим. Євген Пеленський видавав твори українських гумористів, зокрема, О.Вишні, Т.Горобця, Г.Чіпки, П.Капельгородського. Ось уривок з гуморески П. Капельгородського «Українізація», яка й нині є дуже актуальною. «Якась баба домагається в установі дати їй довідку по справі. – А хто ж від вас, бабо, приймав заяву? – Та ота уродлива панночка, що біля вікна. – Как ти смєєшь? Сама ти урод, хричовка етакая!... Какая нібудь мужічка!... Дура ти после етого! – Та чого ж ви лаєте? Хіба я вам що? – Сама ти лаєш, сука старая! Вон отсюда, еслі так».
– Московщина живуча й нині.
– М.К.: – Оскільки я все життя пропрацювала в Національному музеї імені Т.Шевченка, то для мене відкриття Є.Пеленського як шевченкознавця було вражаючим, бо імені його ніхто не знав. А виявляється, в Пеленського є понад 30 шевченкознавчих праць. Найфундаментальніша з них «Шевченко-класик» надрукована спочатку в журналі «Українська книга», а потім вийшло окреме видання з обкладинкою С.Гординського. Це надзвичайно цікаве бачення Пеленським такої проблеми у творчості Т.Шевченка. Він аналізує праці шевченкознавців, які дуже поверхово торкалися цього питання і робить висновок, що Шевченко цікавився давньогрецьким і давньоримським мистецтвом, літературою, добре знав Гомера, Овідія. Найголовніший висновок Є Пеленського: із шевченкознавства випущено те, що Тарас Григорович, починаючи з 50-х років, перейшов від романтизму до класицизму. Це прочитується в його повістях, епістолярії, «Щоденнику».
Є у Євгена Пеленського дуже цікаве дослідження «Шевченко і Галичина». Коли Тарас Григорович працював в Археологічній комісії, то побував у Почаєві і зробив чотири види акварельних малюнків. Один із них це «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». По той бік Почаєва поет бачив у далині галицьке село Підкамінь. У цій праці Є.Пеленський пише про знайомство Т.Шевченка з поміщиком П.Лукашевичем, який підтримував зв’язки з І.Вагилевичем, членом «Руської трійці». У Лукашевича була велика бібліотека, якою користувався Тарас Григорович, коли бував у нього в Березані на Полтавщині. Пеленський також називає ті книжки з історії Галичини, які були в Шевченковій бібліотеці. Наприклад, згадується збірочка «Червоноруские песни», окремі праці про Галичину польською мовою.
Євген Пеленський надрукував у 1940 році в «Українському видавництві» «Кобзар» (до 100-річчя його виходу). В Радянській Україні про це ніхто не згадав. Мініатюрне видання відтворює повністю текст «Кобзаря». За браком паперу Є.Пеленський змушений був із обрізків зробити такий формат. Це найменше видання «Кобзаря» на той час.
М.Г.: – Є. Пеленський був також редактором журналу «Дажбог» у 1932-1934 роках, при якому виходила бібліотечка творів українських письменників, перекладів зарубіжних авторів. У 1937 році він заснував журнал «Українська книга», у 1939 році він закрився, бо в Галичину ввійшли радянські війська. Але Є.Пеленський намагався його відновити, і в 1940 році вийшло одне число за цілий рік, присвячене 100-річчю «Кобзаря». А в 1943 році в Кракові часопис відновлюється. Він присвячений 450-річчю українського друкарства. Виявляється, в 1491 році німець Ш.Фіоль надрукував кириличним шрифтом «Часословець» та інші видання. Є така думка, що він зробив це на замовлення української громади в Кракові.
М.К.:  – Євген Пеленський розшукував за межами України шевченківські матеріали. Він перший знайшов і опублікував у журналі «Українська книга» лист Шевченка до М.Осиповича, з яким спілкувався напередодні звільнення із солдатчини в 1856 році. Цей лист зберігся у внучки Осипова Пільцової, що жила в Болгарії.
Є.Пеленський уперше видав у 1943 році невеличку книжку поезій «Писання» невідомої в українській літературі Олександри Псьол зі своєю передмовою «В тіні великого поета».
Це ж були три сестри Псьол. У красуню Глафіру – художницю був закоханий Тарас Шевченко, коли гостював у Яготині, в Рєпніних.
Так, Олександра була закохана в нього. Невідомо, де Пеленський розшукав поезії Олександри Псьолівни. Шевченко згадав її вірш «Свячена вода» в своїй передмові до нездійсненого видання «Кобзаря», який хотів видати перед арештом у 1847 році.
– Про неї згадується і в матеріалах Яготинського краєзнавчого музею.
– Батько сестер Псьол служив у канцелярії Миколи Рєпніна, а коли дівчата осиротіли, князь забрав їх до себе. Як для мене відкрилося прізвище Є.Пеленського? Саме через Олександру Псьол. Якось мені один колекціонер показав цю книжечку, що розміщена у вітрині виставки. Я подивилась: 1943 рік, Краків, невідоме «Українське видавництво», вступна стаття, Є.-Ю. Пеленського. Я почала шукати матеріали про нього. Ось ми з Марією Гринько і встановили, що в 2008 році минає 100 років від дня його народження. Ніхто ніде його не згадує, ні в календарях, ні в інших виданнях.
Поезію О.Псьол «До сестри» навіть приписували Т.Шевченкові. Є.Пеленський у своїй передмові до збірочки «Писання» зауважує: «Вона вдалася на диво не сміливою: як виходить із її листа до Шевченка в 1848 році, ні разу не зважилася заговорити до нього під час побуту поета в Яготині». Цю її несміливість відзначив сам Тарас Григорович. «Почування Олександри Псьолівни до Шевченка, – пише Є.Пеленський, – стали темою її гарних лірик. Всі її поезії присвячені виключно Шевченкові. Нещастя, що спіткнуло в 1847 році Шевченка, а разом із ним усіх членів Кирило-Мефодіївського братства в Києві, спонукало її написати кілька поезій «Три сльози»: «Розпитай же буйних вітрів //
 з далекого краю, як наш кобзар з важким ранцем, // Під ружжям гуляє»
М.Г.: – Євген Пеленський був автором і редактором цілої низки шкільних посібників і підручників, працював педагогом у Львівських школах.
– Цікаво було б почути, звідки походить Євген Пеленський?
– Він народився в Стрию на Львівщині.
– Виходить мій земляк. А ми про нього й не чули.
– Батько його був судовим виконавцем, мати німецького походження, рано померла, коли Євгенові було 10 років. Учився на українському відділі польської державної класичної гімназії в Стрию. Вже в третьому класі Євген почав писати оповідання, а в п’ятому став членом таємного літературно-історичного гуртка. Тоді ж проявився в нього нахил до графіки та друкарства. За допомогою малої ручної друкарні він робив гумовими черенками невеличкі книжки. По закінченні гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету, який закінчив зі ступенем магістра слов’янської філології. З 1928 року був стипендіатом, потім адміністратором, науковим співробітником Українського національного музею, який заснував митрополит А.Шептицький.
Упорядкування стародруків і рукописів у цьому музеї дало поштовх до занять бібліографією. У 1939 році з приходом радянської армії переїхав до Кракова, де заснував «Українське видавництво» й газету «Краківські вісті», а також видавництво «Бистриця». Відтак викладав в Українському Вільному університеті в Празі, потім переїхав до Німеччини. Перебування в таборах переміщених осіб, де продовжував працювати в своєму видавництві «Бистриця». Коли в 1949 році Є.Ю. Пеленський емігрував до Австралії, то взяв із собою друкарське обладнання, знаючи, що воно придасться на благо української справи. Я читала, коли українці переселялися на цей далекий континент, їх на два роки відправляли в пустелю розміновувати поля. Там Є.Пеленський підірвав своє здоров’я.
В Австралії він заснував часопис і видавництво «Слово», брав на себе десятки громадських справ, попри те що хворів. Помер він у 1956 році на 49 році життя. На двадцяті роковини його смерті часопис «Українська книга» відзначив цю дату, передрукувавши його статті. І ось у Музеї книги та друкарства вперше в Україні експонується виставка, присвячена цьому подвижнику, енциклопедистові ХХ століття – Євгенові-Юлію Пеленському.

Розмовляла
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика