ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СУЧАСНА ТРОЯ БІЛЯ ВИШГОРОДА

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Дзвонкова криниця стоїть під крутою порослою деревами горою Щиголь. Просто з неї виринає неспинне тисячолітнє джерело. Його чисту прозору воду пили князівські дружинники, козаки, ченці, філософи-мандрівники, які, сповідуючи заповіти Григорія Сковороди, ходили босоніж рідною землею. Схилявся над струмком і Тарас Шевченко.

Далеко від України, на засланні, поет 18 червня 1857 року занотував  у «Щоденнику»: «Видел во сне Межигорский Спас, Дзвонковую криницу».
Сьогодні джерело, як і в сиву минувшину, живить задумливий, ясний, мовби аж святковий струмок, який, осяяний лагідним квітневим сонцем, біжить собі та й біжить поміж кущами. Куди? Невже аж за обрій? На жаль, ні. Потічок із Дзвонкової криниці плине до високого зеленого паркану й непомітно зникає в хащах відгородженої від світу території. На ній, за колючим дротом, таємниче, майже недосліджене й нерозгадане козацьке  Межигір’я.
ДЕ КНЯГИНЯ ОЛЬГА ЗАПАЛИЛА СВІЧУ НОВОЇ ВІРИ?
Глибоке урочище із Дзвонковою криницею – одне з цілої мережі улоговин, западин, ярів та низин, які витворюють між горами місцевість, де спрадавна селилися люди. Земля тут не вельми родюча, але якась особлива, з великою притягальною силою, наче магнетична. Вона кличе до себе первозданністю, манить неповторністю, вселяє сподівання зцілитися душею й тілом.
Якби не сучасна світла бетонована доріжка з цементними накрапами, то годі допевнитися, яке століття відбивається в мінливому дзеркалі струмка. Тут, під верховіттями мовчазних дерев, уява вимальовує силу-силенну яскравих картин давнини. І це закономірно, бо вишгородці не мають спільної думки про те, що та як діялося колись.
Дехто вважає Спасо-Преображенський храм біля Дніпра першим осередком християнства на Русі. Припускають, саме в цій обителі княгиня Ольга запалила свічу нової віри, а праправнучка мудрої правительки Анна Ярославна, як наречена французького короля Генріха І, молилася перед від’їздом до чужої країни. Дев’ятнадцятирічна вродливиця взяла з собою висвячене в храмі Євангеліє, на якому 19 травня 1051 року подружжя присягало не на відданість одне одному, а на вірність французькій державі.
Існують версії, що на теренах Межигір’я невідомий автор писав «Слово о полку Ігоревім», що в якійсь печері (а їх тут, із давно засипаними входами, багато) донині зберігається неоціненна бібліотека Ярослава Мудрого… Можна додати й інші прецікаві гіпотези. Але… Депутат Вишгородської районної ради, авторитетний знавець рідної давнини, умудрений багаторічними краєзнавчими пошуками учитель за фахом і поет за покликанням Олександр Дробаха активно обстоює свою позицію. Він стверджує:
«Скарби або викрадені, або за сімома замками»
Минувшина Вишгорода, а надто ж Межигір’я, наголошує автор багатьох ґрунтовних відкривавчих праць, не потребує жодних домислів, усіляких перебільшень та екстравагантних припущень. Звичайно, легенди втішають самолюбство. Однак вони зайві, бо достатньо неспростовних фактів, які засвідчують унікальність Межигір’я – сучасної української Трої. Необхідні археологічні розкопки, реальні пошуки, бо мало не все, що пов’язане з цією винятковою, до дрібниць самобутньою місцевістю, або знищене чи викрадене, або оповите невідомістю, сховане за сімома замками. Спробуймо відімкнути бодай один-два з них.
Так, польський король Стефан Баторій, який 1578 року офіційно передав запорожцям Трахтемирів (він став першою козацькою столицею), ще раніше наділив Межигірську обитель великими правами та володіннями. Її підтримував князь Острозький, а київський ротмістр Стужинський збройно охороняв монастир. Ігумен Йосип Копот ненастанно облаштовував святі місця, розширював їх. Це не подобалося місцевим жителям, яких уже тоді називали петрівцями (нині відомі села Старі та Нові Петрівці).
Чи не відтоді повелося протиборство вічного й суєтного, неминущого й дріб’язкового? Ось і сьогодні біля козацьких могил у Трахтемирові бовваніє майданчик для вертольотів, у Батурині донедавна вирощували картоплю там, де земля зберігала національні святині, а в нас, на Вишгородщині, ще й досі не створено музею козацької слави та духовної величі, уособленням якої став Межигірський Спас.
Минали роки, а монастир  не просто стояв як твердиня, а набував дедалі більшого – воістину всезагального! – значення. Яскравим підтвердженням цього стала грамота 1610 року про ставропігію. 1620 року, коли під тиском Запорозької Січі та гетьмана Петра Сагайдачного було відновлено Київську православну митрополію, Межигірську обитель відвідав константинопольський патріарх. Ігуменом тоді був галичанин Ісайя Копинський – автор відомого трактату «Алфавіт духовний».
Золотий час для Межигірського Спасу настав під час гетьманування Богдана Хмельницького, який видав грамоти 1651–1656 років, приписав до монастиря кілька сіл, зокрема й Вишгород. З великою повагою ставилися до святого місця й усі наступні гетьмани. І це закономірно: монастир був духовною опорою козаччини. Іван Мазепа домігся того, що Межигірський Спас за значенням став другим після Києво-Печерської лаври.
За описом 1786–1789 років у Межигір’ї було п’ять церков. Славилася й шоста печерна (Михайло Максимович називав її церквою святого Онуфрія), яку, можливо, ще поталанить відшукати.
Віриться в це, адже вдалося передавати з покоління в покоління єдиний (поки що!) Межигірський літопис. Його автором називають Іллю Кошаківського – настоятеля Спасо-Преображенської церкви. Літопис має два списки й охоплює події 1393–1620 та 1608–1700 років. У ньому є така характеристика ігумена Варнави Лебедевича: «Общого життя не оспанний ревнитель». Стосується це визначення багатьох справжніх українських патріотів, зокрема гетьманів та сотень простих запорожців, похованих у Межигір’ї. На жаль, і досі не вдається покласти квіти до їхніх могил: козацький цвинтар – за колючим дротом.
ПОРТРЕТИ ГЕТЬМАНІВ НА СТІНАХ МОНАСТИРЯ
Межигір’я відгородили від людей та світу за радянської влади. 1934 року, зруйнувавши до останку духовні святині, збудували там партійно-урядову резиденцію. До такого не додумалися навіть московські царі та царенята. За їхньої цілковитої антиукраїнськості все-таки  можна було відвідати Межигір’я, вклонитися козацьким могилам. Це, зокрема, 1843 року зробили Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш.
На той час молодий поет не мав ще вусів, ходив (буяло тепле літо) в парусиновому балахоні та картузі. Простенький головний убір був зсунутий на потилицю й нагадував козацький шлик. Це порівняння автор відомого історичного роману «Чорна рада» не забув до останніх днів життя. Він часто згадував, як добиралися до святих місць, оглянули монастир, постояли перед портретами Богдана Хмельницького й Семена Палія, що ледь-ледь вгадувалися на стінах обителі.
Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш називають імена лише двох гетьманів. Інші свідчення не збереглися, тому важко сказати, скількох полководців було увічнено в Межигір’ї. Можливо, там були бодай портрети богуславського полковника Самійла Самуся, який заповів обителі власну землю, сади, ліс та млин. А також останнього кошового отамана Петра Калнишевського (розбудував церкву святих апостолів Петра і Павла)…
Зберігся альбом Тараса Шевченка, де олівцем увічнено Межигірський монастир (чи не єдине його майже фотографічне зображення) та занотовано п’ять народних пісень. Деякі записи зробив Пантелеймон Куліш. Його ж рукою на третьому ескізі офорта «Судна рада», над яким працював поет, зазначено точну дату мандрівки: «1843, июня 13». Саме тоді, вночі, подорожні зупинили пліт, щоб перепочити до ранку.
«І СКРІЗЬ БУВ, І ВСЕ ПЛАКАВ…»
Перші дві записані з уст плотарів пісні були про Бондаренка – ватажка гайдамацького руху, а третя – «Солодким медом да солодким вином кубки наповняли» – присвячена білоцерківському й фастівському полковникові Семенові Палію. Він згадується в поемі «Чернець», яку Тарас Шевченко написав уже на засланні. Тужно зоріючи на чужі небеса з Орської фортеці, геній у солдатській уніформі склав величний гімн Вишгороду й Межигірському Спасу, склав шану всьому козацтву, не забув і про ченця Семена Палія, котрий іде «дзвонковую // У яр воду пити». До цього рядка автор зробив примітку: «Дзвонковая – криниця прозивається недалеко од монастиря».
Насправді Семен Палій не був ченцем. Це, очевидно, знав Тарас Шевченко. Можливо, поет навіть стояв перед могилою хороброго полковника, який мав за плечима ламану-переламану долю: воював проти Івана Мазепи, був засланий до Сибіру. Коли ж український полководець виступив проти Петра І, виснажений неволею Семен Палій повернувся на рідну землю, де й помер 1710 року. Поховали непередбачуваного вождя бунтівної голоти на цвинтарі Межигірського монастиря.
Тарас Шевченко, відтворюючи складний шлях полковника, домислив те, що йому особливо боліло: доконечну необхідність замолювати й спокутувати гріхи – перед Україною, «сивим гетьманом» (так названо в поемі Мазепу), зрештою, перед своєю душею. Ось чому неперевершений вояка, за однією з легенд, став ченцем. Скориставшись витвором народної уяви, поет зробив нещадне узагальнення: «Загине все, ти сам загинеш, // І не згадають, щоб ти знав…» Після такого жорсткого присуду автор змальовує милосердну, воістину доленосну мить прозріння чи й просвітлення: «І за Україну молитись // Старий чернець пошкандибав».
1844 року Тарас Шевченко в листі до отамана Кубанського козачого війська, українського письменника Яцька Кухаренка з великим болем висповідався: «Був уторік на Україні – був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був, і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, бодай вони переказилися».
Поет не зізнався, чи шукав у Межигір’ї могили гетьманів, зокрема Остапа Гоголя. А ось хтось із родини Гоголів, на думку Олександра Дробахи, просто-таки не міг не відвідати місце поховання свого пращура, який 1679 року став гетьманом правобережних козаків і влаштував свою резиденцію поблизу обителі – у маловідомому Димері. Звідти Остап Гоголь, зібравши 15 тисяч козаків, рушив до… Відня. І несподівано для всіх здобув європейський вінок слави: завдав нищівного удару турецьким військам. Після тяжкого поранення засновник роду, з якого вийшов геніальний письменник Микола Гоголь, повернувся до рідних порогів. Ніхто не знає, коли, ким і як був похований на козацькому цвинтарі Межигірського монастиря.
КУДИ ЗАВІТАТИ: ДО КАЗЕННОГО МУЗЕЮ ЧИ ДО ЗАТИШНОЇ САДИБИ?
На жаль, оце горезвісне  «ніхто не знає» стосується мало не всіх козацьких начал Вишгородщини. Скрізь – морок невідомості, непізнаності, повсюди – «білі плями», лакуни, здогади, припущення. Що й казати, коли навіть у Вишгородському державному історико-культурному заповіднику подано лише окремі сторінки як великої героїки, так і високого духовного буття краю. Відтворено княжу добу, представлено вироби з різноколірної глини, якою й нині славиться Межигір’я, але не вияскравлено буття народу, його боротьбу за свободу, національну гідність. Пригадуються образне твердження автора роману-есе «Шлях аріїв» Юрія Канигіна: «Рідна історія починається не з черепків, а з духовних проповідей Андрія Первозваного на берегах Дніпра».
Скромне службове приміщення заповідника, ще скромніші музейні зали. Це не вина жменьки співробітників, а їхній щоденний біль, ба навіть сором. Вишгородську скруту й звичну казенщину відчув та по-доброму використав історик за фахом, фанат (без перебільшення!) своєї справи – справді патріотичної, благородної, глибоко духовної – Леонід Шилов. За короткий час він створив воістину казковий, своєрідний до найменшого цвяшка музей в одній старосвітській хаті та на звичайному сільському подвір’ї.
Щоправда, Леонід Григорович усе робив не сам. Унікальну історико-етнографічну садибу плекала вся родина. Велика чи маленька? Як для кого. Незаперечне одне: дружна, працьовита, українська в справах, побуті, мисленні. Отож перелічимо всіх поіменно: господар, генератор ідей та головний екскурсовод пан Леонід, дружина Ольга, син Євген, донька Ірина, а також – і це вкрай важливо – тесть Василь Іванович і теща Валентина Семенівна.
Їхня садиба – козацько-селянська Україна в мініатюрі. Жодну річ, жоден предмет не випадає назвати експонатом. Усе начебто живе, все рухається, працює, крутиться, світиться, переливається барвами, припрошує (без ніби!) відвідувачів узяти участь у дійстві, доторкнутися, перевірити на справжність.
Хата під очеретом, димар дерев’яний, квадратний,  вікна на п’ять шибок, віконниці сині, поріг низенький, вичовганий. А в хаті: сволок  (його називають неземним «дідом») 1786 року й портрет земного діда Савки, на честь якого названо садибу-музей, копія на полотні карти 1768 року, ткацький верстат, прядка, глиняні глечики-близнюки з дерев’яними накривачками, щоб носити теплі борщ та кашу для працелюбів у поле чи ліс, стародавній лучник для освітлення (якщо треба, то й нині спалахує вмить), колиска на вервечках, рушники, миски та всіляке інше хатнє начиння…
Не менше дивовиж на подвір’ї: прадавні підкови та вухналі, переносна козацька кузня, яку можна хоч сьогодні брати в далекий похід, високі вулики-колоди (запорожці пили мед-пиво міцністю до 16 градусів), віз із дишлом, безмін та гирі до нього, віялка, жорна великі й малі, доріжка з глибоко забитих у землю відшліфованих пеньків, стовбур старої вишні… На її вершечок господар поклав колесо, щоб лелеки звили гніздо. Бусли (так у Нових Петрівцях називають чорногузів) не обминули хати Савки. Не обходять її й численні відвідувачі, надто ж дітвора. Господар-екскурсовод уміє розповідати високопосадовцям і депутатам (бували не раз), академікам та малюкам. Той, хто любить казку, шанує диво взагалі й диво оживлення рідної історії, не спізнає тут і миті нудьги, не відчує небажання поринати в невідоме, відкривати й самому діяти, творити: ковалювати, молоти зерно, пекти хліб, ткати рушники, а ще читати вірші, зокрема й про Дзвонкову криницю.
«П’ЯТИЙ, П’ЯТИЙ! ВОНИ ПІШЛИ…»
Саме до неї ранньої весни бентежні душі повели трьох депутатів Вишгородської районної ради. Простували вони звичним шляхом: від садиби-музею «Хата Савки» до Межигірської вулиці, а від неї – східцями вздовж високого паркану вниз та вниз, відтак подалися бетонованою доріжкою. Коли зупинилися біля Дзвонкової криниці, з різних боків підійшли люди в чорній уніформі. Не представившись, почали вимагати документи. Олександр Дробаха скипів: «Не покажу! Я стою на своїй землі». Варта відступила на кілька кроків. Так і стояла, мовчки споглядаючи, як депутати прибирають хмиз, смакують джерельною водою.
Віддавши шану святому місцю, Олександр Дробаха, Віктор Вансович, Микола Германчук та їхні друзі почали верстати зворотний шлях. Старший над вартою зраділо пробубонів у рацію: «П’ятий, п’ятий! Вони пішли…» Літні депутати, незлобливо кепкуючи з охоронців-юнаків, йшли вздовж паркану й гучно, на все урочище, розповідали один одному, що на фотографіях, зроблених із космосу, територію за дротом видно як на долоні.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика