ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТЕРНИ І ЛАВРИ ІВАНА ГОНЧАРА

Так сталося, що в житті Івана Макаровича й справді «радість із журбою обнялась». На жаль, останньої було набагато більше…

Але винагородою долі став музей його імені з гідною подиву унікальною колекцією, зібраною впродовж багатьох років. Завдяки йому старожитності нашого народу не згинули, не розпорошилися по всіх-усюдах, а стали фондовою збіркою українського центру народної культури «Музей Івана Гончара».
Цьому подвижнику національної справи, Великому Українцеві і присвячена книжка «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара», яка вийшла в Міжрегіональній Академії управління персоналом. Автор ідеї цього проекту Василь Яременко добре знав Івана Макаровича, часто бував у нього. У передмові до цієї книжки він, зокрема, пише: «Є в музичній термінології такий термін морморандо, себто спів із затуленими вустами. Колекції вишитих сорочок, плахт, поясів, стрічок, вінків залишали в мене не зорові, а якісь непроминальні зорові мелодійні враження. Мене вражало, що всі ті вишиванки, сорочки і бесаги, плахти і пояси не спеціально були виготовлені для музейних експозицій, а ніби зняті з жіночих і дівочих плеч, ховаючи дівоче щастя, жіноче горе, красу свят, і відтінюють важкі трудові будні.
Упорядкувала книжку «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара» поетеса Наталка Поклад, над цим ошатно виданим фоліантом працював колектив музею Івана Гончара, зокрема завідувач архівного відділу Ліда Дубиківська, в якої я й взяла інтерв’ю.
Відділ архіву нашого музею надав матеріали із фондової збірки, над книжкою працював весь колектив. Вона надзвичайно корисна і потрібна читачеві, громадянину України, патріоту, а також тому, хто ще доростає до цього рівня. Ми довго обговорювали концепцію книжки «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара». Із часом наш музей опублікує його щоденникові записи, але вони потребують серйозного наукового коментаря: ми будемо давати аутентичні записи Івана Макаровича, він допускав русизми, замість «з» говорив «ж» і намагався дотримуватися українського правопису Григорія Голоскевича. Іван Макарович занотував у своєму щоденнику: «Хто знає Київ двадцятих років, хто, як і я, пам’ятає красу і велич його храмів, того охопить щемка і пекуча хвиля в серці…» Любив київські базари: «Згадувати про них мило серцю. Багатющі полтавські, барвисті подільські – жива кринична мова у Києві двадцятих років». Він жив, насичувався цим середовищем, був органічним із ним, тож так і писав. І це дуже цікаво.
У книжці подано найяскравіші моменти життя Івана Макаровича, починаючи з дитинства. Це щоденникові записи, спогади, враження відвідувачів музею, себто матеріали, які відтворюють події далекі й близькі, щасливі й гіркі, що їх пережив художник. У 1960-1963 роках Іван Макарович нотував бачене й почуте під рубрикою «Щодня». Так, 31 липня 1963 року він розповідає про подію, яка сколихнула Київ. Йшлося про відзначення 50-річниці від дня смерті Л. Українки. Того дня Театр російської драми, названий на її честь, провів офіційний вечір. Іван Макарович зауважує: «… Як скрізь і завжди сіро, не виходячи із заданих рамок». Але під час цих урочистостей чулися громові викрики молоді: «Цимбал! Цимбал!», і далі Іван Макарович пояснює, в чому річ: виявляється, Клуб творчої молоді з дозволу влади мав провести 30 липня свій концерт у Першотравневому парку. Були вже вивішені афіші, настав вечір і раптом довкола з гучномовців залунали попередження, що цей захід відміняється, були зірвані афіші з портретом Лесі Українки. Молодь відійшла на стадіон, облаштувала імпровізовану трибуну, розвела багаття і почала читати поезії Л. Українки. Виступала й Тетяна Цимбал (згодом диктор українського телебачення, народна артистка України), яка знала дуже багато віршів поетеси. Вона мала також виступати й на офіційному вечорі, але через те, що підтримала учасників забороненої акції, її відсторонили від виступу в театрі. Іван Макарович обурюється таким свавіллям влади, зауважуючи, що це діється в державі, яка називає себе демократичною.
– А знаєте, пані Лідо, брат Тетяни Цимбал – знаменитий художник Віктор Цимбал утік від більшовиків за кордон, і вона боялася навіть признатися до нього. Не так давно вийшла книжка Богдана Гориня «Туга Віктора Цимбала».
– Іван Гончар згадує ще й про такий факт, коли Павла Тичину викликали до секретаря з ідеології ЦК Компартії України Скаби, щоби він осудив молодих письменників-шістдесятників: «Грюкнувши кулаком по столу, Павло Григорович, мабуть, уперше в житті зірвався: «Ви нашими руками знищили покоління 20-х років. І тепер хочете знищити? Не вийде!» Це вражаючий факт.
– А відколи Іван Макарович почав вести щоденник?
– Ще перед війною цю суто інтелігентську звичку він перейняв від свого духовного наставника, вчителя Максима Борисовича Коросташа, фольклориста, музикознавця. Це був земляк Івана Макаровича із села Лип’янки Чорнобаївського району на Черкащині. Влітку 1927 року Максим Борисович приїхав до свого села, до нього прийшли батьки Івана Гончара. Вони попросили допомогти синові, який мав нахил до малювання, скульптури. Коросташ забрав хлопця до Києва, Іван вступив до Художньо-індустріальної школи і мешкав цілий рік на його квартирі. Максим Борисович працював у фольклорній комісії Академії наук, збирав народні пісні. Його записи ввійшли до збірника «Українські народні пісні», багато ілюстровані орнаментами. Цікаво, що цей збірник потрапив до французького письменника Ромена Роллана: очевидно, коли той приїжджав до СРСР, він познайомився з людьми, які могли згодом надіслати йому цей збірник. В архіві Івана Макаровича є папка газетних вирізок, і там підкреслена інформація про це в московській російській газеті.
Максима Коросташа в 1938 році заарештували як націоналіста. Саме він увів Івана Макаровича до патріотично настроєної української інтелігенції. До речі, Іван Гончар також записував у своєму селі пісні, зокрема весільні, обрядові.
Іван Макарович мав майстерню у лівому притворі Успенського собору Києво-Печерської лаври. Коли собор підірвали радянські сапери, всі його довоєнні твори – рисунки, щоденники – згоріли. Але збереглися кілька щоденників часів війни, це унікальні записи 1941-1945 років.
До книжки «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара» ввійшли щоденникові записи «Із минулих літ. Моє дитинство. У родинному колі». Є спогади про перші роки навчання в Києві, самостійну працю, війну – це записи до середини 1942 року. Потім усе обривається. І вже з’являються нотатки наприкінці 1945 року. Але ми знаємо з інших документів, що Іван Макарович дійшов до Відня, де у липні 1945 року брав участь у виставці «Шлях Першого Українського фронту очима художників-фронтовиків», яка відбулася у Віденській художній академії. В музеї є афіша цієї виставки, де названа робота Івана Гончара. Збереглася його збірка «Солдати мого взводу» – начерки олівцем. Він був високопрофесійним художником, прекрасним рисувальником.
У 1956-1957 роках Іван Гончар почав створювати свій музей, збирати експонати, а пізньої осені 1959 року переселився до своєї хати, яку збудував разом із художником І. Шаповалом. На основі своїх подорожніх нотаток, які вів із середини 50-х до початку 90-х років, уклав книжку спогадів «Як це починалося». Іван Гончар описує всі свої поїздки по Україні, починаючи з Чернігова, влітку 1957 року. Коли відкрився хатній музей, Іван Макарович завів книгу вражень відвідувачів, окремі з них є в книжці «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара». Щоденник закінчується 3 червня 1993 року, а помер художник 18 червня цього ж року. У спогадах є важливі міркування, що стосуються його творчості, а також переслідувань радянської влади, які почалися з кінця 60-х років.
– Дивовижно, де цей чоловік брав силу все це витерпіти.
– Передусім його підтримувала велика любов до України, віра в те, що так не завжди буде, що правда за ним. В архіві зберігаються його листи, пояснювальні записки, звернення до Печерського райкому партії, коли його виключили з її лав, до з’їздів КПУ і КПРС, до Щербицького – загалом 1800 документів, листів офіційного характеру.
– Кадебісти були добре поінформовані, хто ходить до Івана Макаровича, стежили за його хатою, з ким він дружив?
– Іван Макарович часто згадує свого найвірнішого друга, художника Степана Кириченка. Його оточення – це патріотично налаштоване коло української інтелігенції. Художники, письменники, скульптори, артисти часто бували в його домі.
– А в чому, на вашу думку, феномен такої збірки старожитностей?
– Це хатній музей. Етнографи М. Біляшівський, В. Щербаківський теж їздили по Україні і збирали експонати, але вони були фундаторами державного Історичного музею. Іван Макарович створив приватний музей українських старожитностей. Таких аналогів нема, він врятував те, що збереглося після трьох Голодоморів, двох світових воєн і 40 років комуністичного режиму. Він витягував із мазуту ікони на Черкащині, де в церквах облаштували МТС, ці образи в нас є. Він розшукав і зберіг кераміку, рушники, плахти, народні картини тощо, це величезна колекція шедеврів, які створив наш народ. Наприклад, під Музей народної архітектури і побуту в Пирогові 70-ті роки минулого століття виділяли величезні державні кошти. Іван Гончар вкладав свої кошти у хатній музей, тому жив скромно. В його будинку – експонати, майстерня, маленька спальня й кухня, типові меблі хрущовських часів. І прекрасна бібліотека, що налічує 2600 одиниць. Велика частина її – це книгозбірня відомого композитора й історика Миколи Аркаса. Її купив у друга М. Аркаса – Камінського, якого свого часу репресували, позбавили роботи через це приятелювання. Камінський і його дружина, вже похилі за віком люди, дуже бідували. Іван Макарович дізнався про них від поета Олекси Ющенка і поїхав до Камінських. Був дуже вражений умовами життя подружжя, поневіряннями Камінського. Побачивши, які раритети зібрав М. Аркас – а це прижиттєві видання М. Грушевського, С. Єфремова, А. Кащенка та інших відомих громадських і культурних діячів, одразу купив цю бібліотеку.
– Тобто, все, що міг заробити Іван Макарович, вкладав у свій музей. А як жилося йому?
– Ходив у вишиванках, мав їх близько 20, у пристойних костюмах. Був хлібосольним господарем: уже традиційно щороку 15 листопада (того дня в 1959 році відкрився його музей) для відвідувачів, відзначав входини, на які збиралися його друзі, він це описує.
– А як склалося особисте життя Івана Макаровича?
– У нього жила Адель Петрівна Юрченко, вела домашнє господарство. Він ніколи не називав її дружиною, і це дуже ображало жінку, бо в них був громадянський шлюб. До старості Адель Петрівна була йому дуже вірна. Але, очевидно, глибокого розуміння його як художника в неї не було, тому Іван Макарович не одружився з нею. В своїх спогадах він звірявся, що не одної безсонної ночі на самотині задумувався про своє життя. А коли збудував дім, то писав, що не одна жіноча голівка теж не спала ночами і мріяла переступити поріг цього дому як господиня. Іван Макарович спілкувався з жінками, але коли помічав їхні корисливі інтереси, відмітав це від себе. Він був одружений: у рідному селі йому настренчили, як там казали, дуже гарну дівчину Ярину Коваленко, що там працювала бухгалтером. У 1946 році вони побралися, але шлюб тривав усього три місяці, виникли непорозуміння, і вони розлучилися. В архіві залишилися кілька начерків олівцем і портрет Ярини. Ніде жодного поганого слова Іван Макарович про неї не сказав. Після того він більше не одружувався.
– Пані Лідо! Ви працюєте з архівами Івана Макаровича, читаєте його щоденники, листування. Що дало вам це спілкування з ним?
– Я так пройнялася, прониклася його записами, що постійно бачу цю людину перед собою, відчуваю його щиру, вразливу душу, дуже мужню вдачу. Те, що довелося йому пережити, не кожному під силу. Адже він тривалий час перебував у суспільній ізоляції, коли за тобою постійно стежать, весь час погрожують. Його виключили зі Спілки художників, нависла загроза над колекцією: із середини 70-х років до Івана Макаровича приходили чиновники і казали: «Такі, як ваш, є музеї в Пирогові, історичний, народно-декоративного мистецтва. Роздайте по частинах туди свою колекцію». На це Іван Макарович відповідав: «Можете хоч танками на мене їхати, душити мене разом із хатою, але колекцію я не віддам».
Замовлень державних не було, довкола нього зчинялася така брудна критика, скільки пасквілів друкувалося в пресі! Одна-єдина велика персональна виставка відбулася 27 січня 1988 року в Спілці художників України. Вона стала подією в мистецькому житті України. Тоді Іванові Гончару дали звання лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, а в 1990 році присвоїли звання народного художника. В 1992 році в Музеї Великої Вітчизняної війни експонувалися його роботи «Краса, обпалена війною».
– Чи є в планах музею створення меморіальної експозиції, присвяченої постаті Івана Гончара?
– Ми над цим працюємо, вже готова концепція, але тепер у нас ремонт, тому поки що нема де ці матеріали розмістити.
– Книжка «Майстер, або Терни і лаври Іваан Гончара» доволі насичена світлинами.
– Вони з альбому «Моє життя і творчість». До них Іван Макарович зробив свої написи, але упорядник Наталя Поклад подала їх більш поетично. Безумовно, такий підхід має право на існування. Ми, науковці, раді, що така книжка з’явилася, нехай вона живе й поширюється межи людьми.

Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика