ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЗНІВЕЛЬОВАНИЙ ГЕРОЇЗМ

Автор: Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Щойно минуло 65 років з дня завершення битви під Сталінградом і полонення фельдмаршала Паулюса радянськими військами. Про цю подію написано силу силенну книг, статтей, знято низку фільмів, створено чимало теле і радіопередач. Але, як не дивно, до цих пір немає єдиної версії цієї важливої події.

З двома офіцерами-фронтовиками, які, за їхніми твердженнями, брали у полон Паулюса, я зустрічався особисто, і кожен з них по-своєму розповідав про цю операцію. Цікаво, що переважна більшість учасників і свідків стверджує, що за взяття в полон німецького фельдмаршала нікого не нагороджували. Чому? Адже ордени і медалі вручали навіть за полонення набагато нижчих гітлерівських командирів. Аналіз усього прочитаного і почутого мене підштовхнув до думки: мужність, сміливість, винахідливість і рішучість у взятті в полон фельдмаршала Паулюса виявили, в першу чергу, українці, а отже, їх треба було відзначити найвищими нагородами. Проте, як відомо, вище радянське військове керівництво, особливо маршал Жуков, не допускав, щоб найважливіші воєнні успіхи були пов’язані з іменами українців. Пригадайте хоча б історію з українським лейтенантом Олексієм Берестом, бойова група якого підняла прапор перемоги над рейхстагом. Підлеглим Береста росіянину, сержанту Єгорову та грузинові, молодшому сержантові Кантарії присвоїли звання героїв Радянського Союзу, а самому ж командирові вручили лише орден Червоного Прапора. Чи не щось подібне трапилося наприкінці січня 1943 року у Сталінграді.
Найвідомішою нині є версія, що першим побував у штабі Паулюса і провів переговори про капітуляцію німецьких військ у Сталінграді, був заступник начальника штабу з оперативної роботи 38-ї мотострілецької бригади старший лейтенант Федір Ільченко, який нині мешкає в Києві. Ось як він розповідає про цю подію:
– 28 січня в одному з будинків мої бійці взяли в полон кілька німецьких офіцерів. Серед них був обер-лейтенант, який відмінно володів російською, польською і румунською мовами. Йому дали таку пайку, яку одержували на кухні й інші солдати. Я відчув, що це корисний трофей і брав його на бойові завдання.
Через кілька днів в іншому будинку солдати мого підрозділу захопили німецький лазарет. Я вирішив з’ясувати, що тут і до чого. Обер-лейтенант був зі мною. У лазареті він одразу впізнав трьох німецьких офіцерів і прошепотів мені: «Тут є командири батальйонів переодягнені в солдатів». Два німецькі офіцери були лежачими, ми їх не зачіпали, а третього допитали. Він сказав, що, за його данними, штаб німецького командування перебуває «в підвалі великого будинку за красивою площею». Німці так називали Площу Полеглих Борців Революції. Правда, крім універмагу, де розміщувався штаб, там були ще й приміщення театру та університету. Про одержані дані я доповів командиру своєї бригади полковнику Бурмакову, який у відповідь пожартував: «Ну, що ж, Федоре, рушай туди. І якщо брати кого в полон, то не менше генерала і обов’язково живим». І ми стали просуватися до площі, вибиваючи німців з поближніх приміщень. Під вечір 30 січня ми підійшли до південної околиці площі. З будинків театру та університету німців ми витіснили, Але там штабу німецької армії не виявили. Залишилося приміщення універмагу, що було на протилежному боці площі. Люди буквально падали з ніг від втоми, боєзапаси закінчувалися, насувалася ніч. Штурм універмагу вирішили відкласти до ранку.
Але через деякий час прибігає мій ординарець і повідомляє, що з протилежного боку площі німці активно сигналять ліхтариками, просять вислати до них парламентаря. Я наказав солдатам припинити стрілянину (безсистемна стрілянина у руїнах Сталінграда не припинялась ні вдень, ні вночі, навіть коли ніхто не атакував). Німці також начебто замовкли. Я, а також старший лейтенант Володимир Костюшко, у супроводі кількох автоматників вирушили до універмагу. Не подолали і 15 метрів, як з німецького боку різонула автоматна черга. З нашого боку відповіли. І почалось… Довелося по-пластунськи повертатися назад. Доповіли про обставини командуванню. Воно розлютилося і наказало накрити німців артилерійським вогнем. Міномети їх довбали хвилин двадцять.
Вже почало світати, бачимо: на протилежному боці знову хтось сигналить. Правда, тепер білою ганчіркою. Довелось знову йти через площу. На цей раз обійшлось без стрілянини. Нас зустрів німецький капітан. Пізніше я дізнався, що це був перекладач Паулюса Борис фон Нейдхард. Він запропонував іти у підвал мені одному і без зброї. Я не погодився, вимагаючи, щоб зі мною йшли і всі інші бійці. Зрештою, ми домовились: я, перекладач і офіцер зв’язку спускаємось у підвал, а автоматники залишаються надворі. Зброю ми все-таки взяли з собою.
За металевими дверима у підвалі з обох боків коридору стояли сотні солдатів і офіцерів. У приміщенні нестерпно смерділо. Останні кілька днів німці боялися артилерійського вогню, не виходили з підвалу, справляли нужду у сховищі. Із загальним смородом змішався запах загноєних ран (тут було багато поранених) і тухлої конини, якою німці харчувалися у підвалі.
Перейшовши великий коридор, ми потрапили у кімнату, що нагадувала кабінет. Це був штаб. Тут нікого не було. Почувши нас, з-за штори, що закривала сусіднє приміщення, стали один за одним виходити німецькі командири. Спочатку представився нам молодий генерал-майор Фріц Роске (Паулюс склав з себе повноваження командуваня оточеної і розсіченої на дві частини шостої армії. Командування військами у південному «котлі» було покладено на Роске). Генерал пояснив, що хоче зустрітися з вищим нашим командуванням і вирішити питання про капітуляцію. Незабаром до Роске підійшл ще кілька генералів. З їхньої поведінки було зрозуміло, що Паулюса серед них немає.
Я став вимагати, щоб мене провели до командувача, оскільки лише тоді я зможу передати їхні умови своєму командуванню. Роске деякий час вагався, радився про щось із начальником штабу армії генерал-лейтенантом Шмідтом, а потім запросив до іншого приміщення.
Зі мною були лейтенант Межирко і перекладач. Роске відкинув тканину, що перекривала вхід до невеликої кімнати, усередині якої стояв стіл, застелений скатертиною. Біля стіни, на кушетці лежав акордеон. Поруч на ліжку сидів худий літній чоловік з неголеним обличчям. Це і був Фрідріх фон Паулюс. «Це кінець», – промовив він, приречено глянувши на мене і моїх супутників. На цьому аудієнція закінчилася.
Після цього Федір Ільченко зв’язався з полковником Бурмаковим, а той – зі штабом армії, доповів, що знайшов Паулюса і що німці хочуть капітулювати. До універмагу прибув заступник командира бригади підполковник Винокур з групою офіцерів, а незабаром і начальник штабу 64-ї армії генерал-майор Ласкін, який і прийняв капітуляцію німецької шостої армії.
Ще одну цікаву розповідь про взяття в полон Паулюса я почув від колишнього капітана армійської розвідки Юрія Коваленка (нині покійний), що мешкав у селі Стайках на Київщині. Довір’я вона в мене викликала через низку причин. Юрій Миколайович мав родинні стосунки з членом воєнної ради Сталінградського, а потім Донського та Південного фронтів Микитою Хрущовим, і якоюсь мірою перебував під його опікою. Юрій Коваленко точно характеризував командувача Сталінградського, а потім Південного фронту Андрія Єрьоменка, з яким зустрічався, а також командувача Донського фронту Костянтина Рокосовського, з яким теж спілкувався. Юрій Миколайович наголошував, що в його роті були «рокосовці», які, як і їхній командир, пройшли тюремне випробовування, високо цінували справедливість, дисципліну, готовність ділитися з товаришем останнім сухарем і приходити на виручку.
Юрій Миколайович розповів мені, що в останні дні січня 1943 року стало відоме місце розташування штабу шостої німецької армії, якою командував генерал-полковник Фрідріх фон Паулюс. За його словами, пеленгатори засікли, що команди до німецьких військових частин виходять з приміщення універмагу. Потрапити всередину все одно було неможливо, бо кожен квадратний метр був під прицілом снайперів. В архіві Сталінградського місьвиконкому розвідники розшукали плани колекторів – підземних підходів до місця розташування ворожого штабу. Тоді моїй роті було наказано пролізти через колектор в підвал і заарештувати Паулюса.
– Так, – розповідав Ю.Коваленко, – каналізаційним ходом, вимазавшись лайном, ми потрапили у нижній поверх підвалу універмагу. Тут стояли акумуляторні батареї, горіли лампочки. Коридором ми потрапили до великої кімнати. Кабінет Паулюса показали деморалізовані німецькі командири, готові до капітуляції. З двома бійцями я увійшов до нього. Посередині кімнати великий стіл, а поруч стоїть він: генерал-фельдмаршал барон Фрідріх фон Паулюс. Високий, стрункий, років трохи за п’ятдесят. Глянув на нас, на валянки в багні, на кожухи наші, на каски, шапки-вушанки і все, напевне, зрозумів. «Ви полонені! Прошу здати особисту зброю!» – сказав я. Він ще раз подивився на нас, мовчки зняв ремінь, на якому був маленький «браунінг» і віддав мені. Я відгорнув поли кожуха і почепив ремінь на себе. Потім ми зв’язалися радіотелефоном з керівництвом, доповіли про виконане завдання. Нам пояснили куди виводити полоненого і куди доставити. Разом з полоненим я передав і вилучену зброю. Пізніше жалкував за трофеєм, просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб ремінь Паулюса повернули мені. Але ніхто його мені не повернув.
У 1960-х роках у Москві в музеї-квартирі Жукова за скляною вітриною я бачив і ремінь і браунінг Паулюса. Біля них був брехливих напис: «Личное оружие Паулюса вручено Жукову». Ніхто Жукову цієї зброї не вручав, її просто забрали у мене.
Пам’ятаю, у лютому 1943 року в одній з московських газет чи то в «Правді», чи то в «Известиях», чи то в «Красной звезде» була стаття під заголовком «Они пленили Паулюса». Було ще чотири фотографії. Ми всі в кожухах стоїмо… Представили нас тоді всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу…
Мені вдалося знайти газету «Правду» від 4 лютого 1943 року із заміткою «Как был взят в плен Паулюс».
«Сталинград 3 февраля (по телефону).
Сейчас стали известны подробности взятия в плен генерал-фельдмаршала Паулюса и других генералов.
Паулюса взяли в плен с большим искусством. Разведчики точно установили, что командный пункт Паулюса размещен в центре Сталинграда. Было установлено практически все – сколько на его командном пункте офицеров, где стоят автомобили штаба, какова охрана. Охрана у Паулюса была велика. Тем не менее и она не спасла его от плена.
Операция началась в ночь на 31 января. Развернулась она именно в тех местах, где шел наиболее жестокий бой. Ночью к командному пункту Паулюса прорвались танки и автоматчики. Дом к рассвету был блокирован, а вся охрана уничтожена. Генерал-полковник Паулюс только что получил от Гитлера радиограмму, в которой фюрер поздравил Паулюса с возведением его в ранг фельдмаршала Третьей империи.
Новоиспеченный фельдмаршал до рассвета не подозревал, что дом, в подвале которого он сидит, окружен и что вся связь находится в наших руках. Когда же этот печальный факт был установлен, Паулюс послал своего адъютанта для переговоров о каптуляции.
И вот в 10 часов утра наши уполномоченные, сопровождаемые автоматчиками, которые держали под огнем все ходы и выходы из дома, пошли на командный пункт фельдмаршала.
Там было почти совсем темно. Когда зажгли свет, свидетели этого чрезвычайного события заметили большой беспорядок царивший в подвале. Здесь толпились генералы и полковники, небритые, черные от копоти. Телефонист тщетно взывал к своим частям: провода связи были предусмотрительно перерезаны нашими танкистами и автоматчиками на всех направлениях.
Фельдмаршал вышел в полной генеральской форме и мрачным видом.
Николай Вирта».
Матеріалів з прізвищами героїв, які взяли в полон Паулюса, мені розшукати не вдалось. Як казали в радянські часи, німецького генерал-фельдмаршала взяла у полон Червона Армія, а не якісь там Ільченки чи Коваленки. Тому виокремлювати їхнього героїзму не стали.
Правда, у деяких виданнях можна зустіти інформацію про те, що Федора Ільченка за взяття в полон Паулюса нагородили орденом Леніна. Справді, Федір Миколайович одержав таку нагороду, але через багато років після події завдяки колишньому членові воєнради 64-ої армії Зіновію Сердюку, який працював після війни секретарем Київського обкому компартії. Зустрівши однополчанина, він щиро здивувався, що його подвиг до цих пір не оцінили. Відтак було організовано подання на Героя. Але, з роками, очевидно, героїзм притлумився. Вручили лише орден Леніна. Юрію Коваленку також не присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Про це наша газета вже писала. Жукову видалося, що надто багато українців претендують на це високе звання. Потім Юрій Миколайович потрапив в опалу, йому КДБ навіть заборонив розповідати про сталінградські події.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика