ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЗА СТІНАМИ «ЖОВТОГО КОРПУСУ»

Окрилений надією на майбутнє, прийшов я у вересні 1964 року навчатися на факультет журналістики Київського держуніверситету. Гадав, нарешті вдасться продовжити традицію, започатковану батьком Федором Мициком і братом Мирославом.

Все сприймалося звеличеним і шляхетним. Тоді серед студентства з гордістю переповідався виступ викладача Матвія Михайловича Шестопала на якйісь мовознавчій конференції у травні 1964 року. Стоп’ятдесятирічний ювілей Тараса Шевченка підносив національну свідомість українців. Треба було її якимось чином пригнітити. Репресії уже не підходили, бо ж перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов розвінчав «культ особи Сталіна». Йшла «хрущовська відлига» і будь-які репресивні заходи могли трактуватися як повернення до сталінських методів керівництва. Тоді запустили ідеологічну диверсію про двомовність українського народу. Щоб надати їй переконливості й науковості, на офіційного проповідника керівні органи компартії й держави призначили директора Інституту мовознавства імені О.Потебні академіка Івана Білодіда. У своїх статтях і виступах він та його поплічники, втративши глузд і совість, але набравшись нахабної вченої пихи, доводили, що в українського народу є дві рідні мови – російська й українська. Зауважмо, що російську ставили на перше місце.
В Київському державному університеті із розмахом проводили конференцію з двомовності. Її офіційний плин порушив викладач факультету журналістики доцент Матвій Михайлович Шестопал. Його виступ був енергійним, публіцистично загостреним. Він говорив, що справді російський народ великий і мова його велика. Ми маємо дружні стосунки і з великим китайським народом. Тож через якийсь час в українського народу буде й третя рідна мова. Свій виступ підкріпив словами Карла Маркса: коли стоїш на колінах, то все здається великим. Виступ став своєрідним вибухом серед «…знавців-провокаторів» і розкрив істинну суть «теорії двомовності». На факультеті він додав авторитету улюбленому студентами викладачеві. Ідеологи двомовності, як пізніше виявилося, не могли пробачити М.Шестопалу такого зухвальства.
Я шаную людей завзятих. Тож і повага до Матвія Михайловича була щира. Одначе отак підійти до авторитетного викладача не зважувався. Нагода трапилася трохи згодом. В кінці 1964 року вийшла друком збірка поезій «Земне тяжіння» Василя Симоненка. Вона зробили великий патріотичний вплив на піднесення свідомості серед українців різного віку. Я був одержимий творчістю поета. Свого часу він у газеті «Молодь Черкащини» опублікував кілька матеріалів і поезій нашого батька Федора Мицика, який загинув на війні 1941 року. Вивчаючи його творчість, Василь Симоненко приїздив до нас у Вишнопіль. Але найосноновніше – це його творчість про щиру любов до України, ненависть до ідеологів злочинної комуністичної системи, яких він називав «апостолами злочинства і облуд», та катів українського народу. Я пачками – 20 штук в упаковці – купував «Земне тяжіння» і розповсюджував між студентами жовтого корпусу, з факультетів журналістики, іноземних мов, філософського, історичного, філологічного. Хотілося, щоб усі прониклися ідеями поета, його великою любов’ю до України. У колі творчої інтелігенції, яка збиралася в майстерні художниці Алли Горської, визріла ідея створити пам’ятник Василю Симоненку на його могилі в Черкасах. Оскільки поет був випускником факультету, я збирав кошти і серед студентів, і серед викладачів. Найбільше дав Матвій Михайлович – двадцять п’ять карбованців однією асигнацією. На той час це була майже студентська стипендія першокурсника.
Я був заступником редактора факультетської стіннівки «Слово – зброя». Редагував її мій товариш із другого курсу Леонід Даценко. Матвій Михайлович народився 7 листопада 1917 року, в день революції. На першій сторінці газети під рубрикою «Народжений революцією» вмістили гарне фото Матвія Шестопала, а під ним кілька поетичних рядків колишнього випускника факультету Дмитра Онковича. На огляд газети прийшла ціла делегація викладачів на чолі із деканом Володимиром Рубаном. Він зробив зауваження: «Теж знайшли революціонера». А вони вірнопіддано підтакували. Сполотнілий декан ледве стримував себе, що в газеті помістили не того... Говорив, що потрібно висвітлювати життя студентів, а не викладачів. Нас із Леонідом повели в деканат на грунтовнішу розмову. Переконували, що Шестопал не заслужив, аби про нього писали. Мене відпустили, а редакторові Л. Даценку ще довго давали цензорські настанови. Студенти негативно сприйняли розпорядження деканату зняти першу шпальту стінгазети із улюбленим викладачем. Він був гордістю факультету журналістики. Якщо ми ходили на лекції до Євгена Шабліовського на філологічний факультет, до Олексія Кудіна – на філософський, то на журналістський з інших факультетів приходили тільки на лекції до Матвія Шестопала. Зняттям шпальти стінгазети декан В.Рубан виявив неприязнь чиновницьких ретроградів факультету до чесного і справедливого викладача.
Спілкування із Матвієм Михайловичем почалося аж після мого виступу на відкритих партійних зборах 4 березня 1965 року. Я різко говорив про викладання на факультеті майже всіх предметів російською мовою. Виступ був із публіцистичними зворотами. Зокрема, на закінчення я сказав: «Російською мовою у нас викладають так, наче ми мчимося на ракеті, а українською – так, наче ми їдемо на чумацькій мажі. Якщо нас не вчитимуть рідною мовою, не навчать говорити і писати правду, то ми будемо не творчими людьми, а суспільними блазнями».Студенти виступ сприйняли добре. Це була своєрідна політична оцінка системи освіти, через яку проводилася русифікація. Декан В.Рубан відразу зорієнтувався і, щоб не видавати її такою та згасити вплив, став говорити, що всі виступали правильно, по-діловому, а найбільше йому не сподобався виступ Мицика. Звинувачень ще не приліплював, але називав знервованим, надміру екзальтованим. Другого дня до мене підійшов секретар партбюро Леонід Суярко і почав дорікати, що вони мене поставили партгрупоргом курсу, а я не виправдав надій, ускладнив собі навчання на факультеті. Я щось заперечував. Моя непоступливість йому не сподобалася, і він з цинічною відвертістю сказав наступне: «Ми знаємо, що виступ тобі написав Шестопал. У ньому всі його звороти. Ти думаєш, що він той, за кого ви його сприймаєте? Він видав збірку проти українських буржуазних націоналістів (пізніше я дізнався, що вона називалася «Під Уолт-стріхою»), а тепер сам гірше націоналіста. Я пропоную, і це не тільки моя думка, щоб ти публічно виступив проти Шестопала. У навчанні посприяємо…» Я відчув як згоряю від мерзенної пропозиції. Горіло не тільки чоло, щоки, а й пекли п’яти. «Ви мене робите винним за правду, а тепер хочете, щоб я таким брутальним чином визнав себе винним і оббрехав чесну й порядну людину, найкращого викладача факультету». «Нарікай на себе. Я тобі хотів допомогти».
Натомість у стіннівці «Слово – зброя» опублікував статтю про Тараса Шевченка «Слово куте в горнилі серця». Вона не тільки розкривала значення творчості поета в час денаціоналізації, а й засвідчувала мою чітку українську позицію.
Суярко розцінив її як спротив його пропозиції. Статтю із стіннівки зняли. Мене звільнили із заступника редактора. Того ж дня на партійних зборах курсу скинули із партгрупорга. Говорили всякі нісенітниці. Я вже знав звідки ростуть ці клешні. Вибрали догідливого Трохименка, який радів «посаді»: «Не знаю чи буду журналістом, а інструктором райкому партії працюватиму». Таким був рівень майбутнього працівника преси. Відразу почали робити з нього відмінника. Суярко поглядав гордовито, ніби промовляв, що все у їхніх руках.
Після цих подій я підійшов до Матвія Михайловича без усякої сором’язливості. Розповів йому про підлу і підступну Суяркову затію, про зняття мене із заступника редактора стінгазети, з партгрупорга курсу. Вважав це і певною помстою за відмову виступити проти улюбленого викладача. «Вони мастаки на такі провокації. Це поразка Суярка і всіх з ним, хоч вони не змиряться з нею», – відказав він. «Як розуміти його слова, що через вас мене зарахували на факультет?», – запитав відразу. «Якби моя воля, я тільки таких як ти і приймав би на навчання. Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм. Ти не піддавайся на їхні підступи, бо потопчуться по тобі, – сказав Матвій Михайлович. – Частка правди у тому, що він сказав є, але не вся. Я видавав в університетському видавництві збірник загадок. Звернувся в Інститут фольклору та етнографії до Івана Березовського. Він мені порадив не обійти загадки молодого фольклориста Мицика. Коли я побачив у списках абітурієнтів це прізвище, зателефонував до Івана Павловича, що ваш фольклорист до нас поступає. Він відповів, це мабуть його брат, бо той дуже хворий». Тут зроблю відступ. Матвій Шестопал свого часу закінчив аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Чомусь етнографічна діяльність у нього не склалася, можливо через діяльний, завзятий характер, але співпрацю із науковцями він підтримував. Кандидат філологічних наук (згодом доктор) І. Березовський був провідним фольклористом Інституту, впорядкував найповніше в українській фольклористиці академічне видання «Загадки». Він дуже підтримував фольклорну діяльність мого брата Мирослава. Тож і порекомендував М.Шестопалу включити його записи у збірник «Українські народні загадки». Із пропозиції Суярка відчувалося, що готувався наступ на Шестопала, але не думалося, що він буде таким швидким і нахабним. Новина, мов вибух прокотилася по всьому факультету: Матвія Михайловича звільнено з роботи. Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Як це так, ми виступали проти викладачів-нездар, а виганяють найкращого! Обіцянки керівників факультету виявилися безміром цинізму. Багато студентів не могло зрозуміти, як це можна так робити. Факультет клекотів. Рубан з оточенням відразу поблякли в студентських очах.
Увечері 12 березня ми із Богданом Уніятом, моїм добрим приятелем і студентом-відмінником, прийшли в гуртожиток із якогось творчого вечора. Клекіт із коридорів факультету перемістився в гуртожиток. У читальній кімнаті зібрався добрий гурт студентів. Одні заходили, другі виходили. У всіх на устах були слова підтримки Матвія Михайловича, осуд і зневага факультетських й університетських керівників. На столі лежала заява до ректора та парткому КДУ. У ній зазначалося, що деканат і ректорат зігнорували волю студентів, яка перелита в рішення відкритих партійних зборів факультету. Натомість, щоб увільнити з роботи недолугих викладачів Артинова, Бондаря, Маляренка, звільнили найкращого викладача Шестопала. Якщо його не поновлять на роботі, то всі, хто тут підписався, в знак протесту покинуть університет. Пізніше її в деканаті трактуватимуть як «ультиматум». Ми із Богданом підписали заяву, не роздумуючи. Хто був ініціатором чи її автором, я не знаю. Весь час там був присутнім п’ятикурсник Юрій Пархоменко, людина творча й серйозна. Писав гумор, але також серйозний. У видавництві «Молодь» ось-ось мала вийти з друку його гумористична повість «Подяка вашої превелебності». Гостро висміювала тодішню атеїстичну пропаганду. Думаю, що не обійшлося без його участі. Це пишу тому, що наступного дня, коли вже заява наробила в університеті переполоху, Суярко повсюдно говорив, що її зініціював Мицик. Я йому доводив, що був на якомусь творчому вечорі, прийшов пізно і підпис мій завершував п’ятий десяток. Докази не сприймалися. Мовляв, це я так спеціально зробив, щоб замаскуватися, заплутати сліди. Виходило, як тієї невістки, яка у всьому винна, хоч її вдома нема. Студентів підтримали київські журналісти. Вони також написали заяву на підтримку Матвія Михайловича. Її приносив в університет Віктор Полковенко із однодумцями. Тоді я з ним познайомився, і ми довго говорили і про Шестопала, і про реакцію, яка розгорілася в університеті.
Взагалі, березень 1965 року для мене був насиченим і несприятливим: 4.ІІІ – відкриті партзбори; 7-8.ІІІ –випуск стіннівки «Слово – зброя» із моєю статтею («ідеологічно шкідливою») про Т.Шевченка «Слово куте в горнилі серця», чим викликав вогонь на себе; 10.ІІІ – звільнення із заступника редактора та з партгрупорга; 12.ІІІ – підпис заяви на захист М.Шестопала; 22.ІІІ – участь у забороненому владою вечорі пам’яті Т.Шевченка; 25.ІІІ – смерть брата Мирослава.
На студентів стали тиснути, щоб вони познімали свої підписи. Переконували, обіцяли, страхали. Слабкодухих виявилося не так і багато. Ті, хто відмовився від заяви, були переважно російськомовними. До мене вже ніхто не підходив. Через кілька днів радіо «Свобода» передало інформацію про заворушення студентів-журналістів у Київському університеті. Серед кількох прізвищ згадано й моє. Отже, перебування і навчання в університеті очевидно завершувалося. Не могли пробачити моєї активності і непоступливості, організації вечорів на пошану Тараса Шевченка і Василя Симоненка, спілкування з Іваном та Надійкою Світличними, Аллою Горською, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, постійного відвідування музею Івана Гончара, участі і виступів на різних патріотичних заходах. Виходило так, як сказав на парткомі університету професор Доній: «Ви бачите, який він розумний!? То навіщо ми його будемо вчити, щоб він обернувся та нас учив?» Розум і навчання для професора, то негативна якість.
Мене пустили на «компартійну молотарку». Наговорили усіляких брутальностей, напринижували, приклеїли ярлика «українського буржуазного націоналіста». Чого тільки важить виступ викладача Бакуніна, який обізвав мене на партзборах «украінскім націоналістом петлюровско-махновского тіпа». У викладачеві Прожогіні злилися українофобство комуніста та злочинство російського шовініста, яке він відверто продемонстрував у виступі: «Да такіх, как Міцік, я у войну с автомата – тра-та-та-та. Гнать єво нада!» Ось під таку канонаду виключали мене із членів КПРС, а, отже, й з університету. На початку червня 1965 року бюро Радянського райкому партії затвердило рішення партзборів факультету журналістики і парткому університету про виключення комуніста Вадима Мицика з лав партії. Наближалися екзамени, і першим мав бути іспит з історії КПРС. Для мене він не складав труднощів. Історію КПРС я вчив у школі садівництва. В армії два роки вів політзаняття замість офіцера. Перед вступом в університет, я закінчив два курси заочного відділення педінституту й екзамени з історії КПРС складав тільки на відмінно. Із викладачем Михайлом Яцківим, людиною із великим фактичним багажем та критичним мисленням, вів предметні дискусії на лекціях. Перед екзаменом він мене попередив, щоб я не йшов на нього - завалять. Я ж був упевненим у собі і поплатився. Асистентом викладача прислали якогось гостроголового чоловічка із залисинами та бігаючими злісними очима. Він мене обривав на півслові, не давав навіть закінчувати речення і, виконуючи завдання своїх повелителів, поставив двійку. Інші предмети дали скласти, але у наказі по університету (червень 1965 р.) зазначалося, що «виключити за академічну неуспішність та поведінку не гідну радянського студента».
     Секретар парткому Київського університету імені Тараса Шевченка П.П.Удовиченко, той, що навчав мене, що «ми – комуністи-ленінці, а не тарасівці», запевняв, коли залишать у партії, на факультеті мене поновлять. Мабуть був переконаним, що виключать безповоротно. Тож бо і зайнявся «поновленням». Я часто приходив у видавництво «Радянський письменник», в якому редактором працював прекрасний поет і мій добрий приятель Володимир Підпалий. Це з нього неосталіністи почали першу хвилю брежнєвських репресій, вигнавши з роботи у видавництві «Дніпро» за участь у вечорі на пошану Тараса Шевченка. Вечір не дали провести у робітничому клубі, і він відбувся 22 березня 1965 року в парку, що на розі Брест-Литовського проспекту і вулиці Щербакова. Там В.Підпалий читав свої вірші про «книгарні прегарні», які підпалюють для темних людей. Пізніше його взяли редактором у видавництво «Радянський письменник». Він і завідувач відділу поезії видавництва Юрій Петренко порадили, як синові загиблого у війну поета, звернутися у Спілку письменників України. На мій захист стали заступник голови СПУ Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький, лауреат Ленінської премії письменник Михайло Стельмах, але нічого не вийшло. Тоді Ю.Петренко сказав, що підемо шляхом, який запропонував секретар парткому П.Удовиченко. Він же - ПеПеУ, що розшифровувалося, як «партійно-поліцейське управління». Товариш Юрія Петренка працював заступником завідувача ідеологічним відділом Київського міському партії. Там, до речі, я пройшов дві парткомісії, в яких партійне слідство вели два ветерани-узурпатори. Мені здавалося, що вони були учасниками не тільки всіх революцій, а й усіх репресій. Основними питаннями їх були: скільки у твого діда було десятин землі та як ти став націоналістом?
Влітку, по приїзді у Київ, не обминав видавництво. Від нього, пройшовши кілька кварталів униз по бульвару Лесі Українки, збігав з крутого горба на паралельну вулицю прямо до будинку, де мешкав Матвій Михайлович. У квартирі ми відверто обговорювали і ситуацію на факультеті, і становище в Україні. Виключення слідом за мною одногрупників Богдана Уніята, потім Святослава Васильчика та перші арешти українських патріотів у багатьох містах – це реакція влади на піднесення свідомості, яке настало серед українців. Так починалася перша хвиля брежнєвських репресій. Тоді М.Шестопал познайомив мене із працею Івана Прижова «Россия под властию царей». Я пів-Києва об’їздив, а таки купив її. Описані принципи царської влади повністю збігалися із діями влади комуністичної. Навіть за назвами розділів можна судити: «Круговая порука», «Не виновен – потому и наказан». У ситуації із Матвієм Михайловичем і моєю це було, як дві краплини води. У ті дні наш шанований викладач розплющив мені очі на справжнього Леніна. За часів правління М.Хрущова у видавництві «Політвидав» вийшов збірник «Ленін про Україну». Так, у статті про українських комуністів-боротьбістів він пише, що в російських комуністів з ними розбіжностей нема. Тільки вони виступають за самостійну державу, а ми – за Україну в складі Росії. Через кілька днів Ленін написав записку в органи, щоб збирати компрометуючі дані про українських комуністів, а вказівку про їхню ліквідацію буде дано окремо. Цей документ опубліковано через тридцять років. І таких прикладів дворушності було повно.
Під час одного із відвідувань Матвій Михайлович опрацьовував якесь дореволюційне видання з тисненою палітуркою та шкіряним корінцем. Назви не пам’ятаю, але в ній автор нападав на «малороссийский сепаратизм» та «мазепинство». Для мене ці терміни ще були новими і Матвій Михайлович виклав мені курс політграмоти. Боротьба українців за визволення, за створення власної держави до революції 1917 року видавалося за сепаратизм, а хто цим займався, того російські шовіністи називали «мазепинцями». Після революції обзивали петлюрівцями, а після війни – бандерівцями.
«Ось тебе на партзборах обізвали «петлюрівцем і махновцем», тепер ганяють по інстанціях і доводь, що ти не такий. Ти сам переконався, що в російських шовіністів політичних лайок не бракує». На підтвердження його слів, я розповів допит на парткомісії. Ветеран «усіх революцій» російською мовою запитував: «Как ти стал украінскім буржуазним націоналістом?» Я відповів: «Весь час знав, що українець. Коли приїхав у Київ на навчання, пішов у Московський райвійськкомат ставати на облік. Зате, що я розмовляв українською мовою, мене працівниця обізвала націоналістом, а на партійних зборах викладачі сказали, що я, комуніст, ще й «украінській буржуазный націоналіст петлюровско-махновского тіпа». Староста курсу, коли я був відсутній на заняттях, ставив «н.б.» тільки на російській мові та літературі. Отак і робили «націоналістом». «Правильно зробив, що сказав їм правду в очі». В дні «партійної молотарки» я зрозумів, що українська справа й комуністична ідеологія несумісні.
Доки вирішувалася справа, я понад два місяці працював бетонярем в університеті. На бюро міськкому партії мене із членів партії перевели в кандидати. Секретар парткому П.Удовиченко кудись зник, щоб не виконати обіцяного. Ректор Іван Швець наказом змушений був поновити мене студентом другого курсу факультету журналістики. Здається, це був кінець листопада. Доки я із наказом прийшов до деканату, там уже стояв живий заслін із когорти «рубанівців та суярківців» на чолі із деканом Прилюком. Саме останній на факультеті повернувся до сталінських репресивних методів. Він був таким же узурпатором, як і всі інші попередники та поплічники. Працювати без репресій вони не вміли і не могли. Вони не допустили мене на навчання. Перевели на заочне відділення, пропонували роботу на телебаченні, в газеті, але з рук підступних і підлих людей я нічого не хотів брати. Шестопала на роботі не поновили. Зателефонував Матвію Михайловичу, розповів про ситуацію, попрощався і поїхав у рідні краї.
Працював у газетах Жашкова, Тального. Після другого курсу мене не викликали на сесію, а потім, ніби за неявку, таким підлим чином виключили з університету. Все творче життя моє пов’язане із журналістикою. Друга хвиля брежнєвських репресій була культовою – присвячена 50 - річчю утворення СРСР. Мене з кінця травня 1973 року позбавили роботи у газеті за той же таки «український націоналізм» і заборонили працювати у пресі, освіті, культурі. Тільки з кінця 1980-х років моє ім’я стали згадувати в публікаціях. В роки незалежної України видавав народознавчий вісник «Світовид», народний часопис «Звенигора». Я вдячний долі, що на цьому нелегкому шляху, зустрів таку розумну і світлу людину, як Матвій Михайлович. Визначальну в слові і нездоланну у дії. За пізніші роки не можу нічого сказати, але переконаний, що він залишився таким же наснаженим, одержимим і шляхетним, твердої волі й енергійної думки. Таких людей, як Матвій Щестопал, зім’яти було неможливо. Більшовицька система не прощала не тільки відмінних поглядів, а й непоступливості. Своїми діями і поведінкою він став на прю із нею і цього вона йому не пробачила. Доводила на кожному кроці, що непокірним у ній місця нема.
Уже коли із сім’єю жили у Звенигородці, я дізнався, що ми з ним земляки: він народився за десять кілометрів від міста – у селі Мурзинці на річкою Гнилий Тікич. Люди із Шевченкового краю мають непокірний дух!

Вадим МИЦИК,
директор Тальнівського музею історії хліборобства,
заслужений працівник культури України
Грудень 2007 року,
Тальне – Звенигородка


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика