ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТАЄМНИЦЯ ОТАМАНА МАРУСІ

Холодний Яр, урочище на Чигиринщині, попри свою назву, не раз ставав, як тепер кажуть, гарячою точкою України. У ХVIII столітті він був опорною базою гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком. У 1919 році тут воювали українські повстанці проти більшовиків та денікінців. Про ці події накручено стільки брехні радянською історіографією, що тільки тепер, у незалежній Україні можемо дізнатися правду про отаманський рух під час Громадянської війни. Тому письменники, науковці не випадково об’єдналися довкола Історичного клубу «Холодний Яр». Вони ґрунтовно, а головне правдиво відтворюють події, сфальсифіковані совєтологами. Клуб очолює письменник, історик Роман Коваль. Серед його численних розвідок мене зацікавила історія отамана Марусі Соколовської, яку люто ненавиділи більшовики, називаючи «бандиткой», «кулачкой».

– Коли ви так зацікавилися темою повстанського руху?
– Коли прочитав книжку Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр». Я просто захопився політикою. Я тоді очолював Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України». Якраз мав проходити його ІV з’їзд і я подав проект резолюції «Увічнимо пам’ять холодноярських героїв». Це був 1994 рік, а наступного року ми встановили пам’ятний знак у Холодному Яру на місці останнього бою повстанців – це біля села Лісники.
– Я там була, бачила цей знак. Загалом це дуже мальовничий край Чигиринщина.
– Тоді ми провели вечір пам’яті холодноярських героїв. Там я познайомився з Андрієм Демартіно, він зібрав матеріали про повстанців, і ми домовилися спільно зробити книжку, яка вийшла під назвою «Героїзм і трагедія Холодного Яру». Тоді я навіть не міг уявити, що це тільки перша цеглина до величезного пам’ятника українському народу. А за останні 11 років я написав 30 книжок.
– Чи є в них розповідь про легендарну Марусю Соколовську?
– У моїй книжці «За волю і честь» вміщено нарис про неї. Народилася ця хоробра дівчина в селі Горбулів, тепер це Черняхівський район Житомирської області, а це тоді був Радомишльський повіт на Волині. Справжнє її ім’я Олександра. Вона була останньою восьмою дитиною вже немолодого Тимофія Соколовського. Він походив із Чигиринщини, мав раніше сім’ю, одну чи дві дитини. Принаймні старший син Степан народився не в Горбулеві, Тимофій туди прийшов із цим хлопцем. Видно, сталася якась трагедія із Соколовським, може, дружина загинула і Тиміш ходив Україною, шукаючи своєї долі. І нарешті надибав Горбулів у поліських багнах, знайшов собі там дружину Явдоху Квасніцьку і з нею створив велику сім’ю. Він поселився коло Покровської церкви, де став дяком. А в селі вчитель, священик, дяк –шановані люди, яких називають «мужами довір’я», довкола них гуртується громада. До речі, москалі та євреї-чекісти, а також поляки насамперед винищували авторитетних людей, щоби обезголовити село і потім накинути там свою владу. Тимофій був чоловіком національно свідомим і такими виховав своїх дітей.
– Коли прийшли більшовики, спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Олекса 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він відгукнувся на заклик «Українського національного союзу», збив ватагу з двох сотень завзятців. 5 січня 1919 року Олекса загинув. Трагедія сталася в Коростишеві на мосту через Тетерів, влучила куля, яку хтось випустив із сусідньої хати.
Отаманську шаблю на початку січня 1919 року підхопив Дмитро, що був на шість років старшим від Олексія. Його загін уже збільшився до 500 козаків. Він був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнавали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) «крупным очагом кулацко-бандитского движения» на Правобережжі. В квітні 1919 року виступи проти російських окупантів переросли на Поліссі в масове повстання. Провідником його став отаман Дмитро: «Будемо держати Україну!» – оголосив він. Штаб повстанців очолив Тимофій Соколовський, якому тоді виповнилося 67 років. Але 8 серпня 1919 року Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. Тобто Соколовські були не тільки вояками, а людьми освіченими, культурними. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра. Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна.
Мій товариш Кость Завальнюк, член історичного клубу «Холодний Яр», головний архівіст Вінницького обласного державного архіву, який також цікавиться біографією Олександри (Марусі) Соколовської, розшукав і встановив точну дату її народження – 1 грудня 1902 року. Дівчина була зв’язковою, маючи дар слова, їздила по селах, вербувала повстанців. Один із них Клим Поліщук так описував її: «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!»
Коли вбили брата Дмитра, отаманом став Василь Соколовський. Люто помстилися повстанці за його смерть: уже за тиждень вони здобули Радомишль. Свідок Сергієнко згадував, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, яка прибула для придушення повстання. Невдовзі повстанська бригада імені Д. Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Слава про Соколовських дійшла і до С. Петлюри. В серпні 1919 року він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою. Так стверджувала газета «Український козак» від 31 серпня 1991 року.
Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів: його теж по-зрадницькому вбили односельці. Треба було обрати отамана, оскільки магія прізвища Соколовських була дуже сильна, то погляд повстанців зупинився на Марусі, яка воювала разом із братами. Розповідають, що вона піднялася на Дівич-гору, яку, за легендою, насипали в давнину ті дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників, набрала в кубанку-шапку жорстви і поклялася: «Нехай кожен камінь цей упаде на голову ворогам!» І Саша Соколовська стала Марусею.
– А чи є хоч якась світлина цієї дівчини?
– Нема. Але збереглися спогади тих, хто її бачив. Так, Микола Фещенко-Чопівський, хорунжий армії УНР, який у складі 27 кінного Чортомлицького полку воював проти москалів у Радомишльському повіті, писав: «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак. Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями». Була вона вродливою, оце горбулівське сонечко з трішки рудавим волоссям і веснянками. Маруся очолила загін із 1000 козаків – 300 кінних і 700 піших вояків: це дані солідного джерела «Енциклопедії українознавства» В. Кубійовича.
– Але ж цій 16-річній дівчині треба було знати стратегію і тактику бою.
– Отаман сильний не тільки своїми особистими якостями, а й товаришами, де кожен відповідає за ті чи інші дії. Були вже викувані кадри в загонах братів Соколовських, які могли підказати, спрямувати.
– Із радянських пропагандистських фільмів, книжок відомо, що була отаманом Маруся Никифорова, яку пов’язували з Нестором Махном. Є вона персонажем і нового російського фільму «Девять жизней Н. Махно».
– У ті часи ім’я Маруся було надзвичайно популярне, воювало кілька таких отаманш. Найвідоміша оця М. Никифорова, це однозначно бандитка, ідеолог невмотивованого терору. Загалом вона самостійно діяла, вбивала людей, вважаючи, що це її вороги або свідки якоїсь небажаної для неї історії. Никифорова – злочинець у спідниці. А Маруся Соколовська її антипод, світла людина. Дізнатися детально про неї дуже важко, бо ж на те є причини: наша нація була 300 років бездержавною, носіїв правдивої інформації нищили мільйонами, інші ж були налякані. Тому перервана пам’ять між поколіннями, ці образи повстанців я реставрую, збираючи по уламочках. Це розбита мозаїка української історії. Якщо я щось домалюю, то цей образ стане художнім, і я позбавлю цю людину конкретних дій.
– Де воював загін Соколовських?
– Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Знаємо, що в серпні 1919 року вона співдіяла із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ. Сотник УПА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею в селі Вересах коло Житомира. Перше, на що він звернув увагу, це «гострий погляд», «сміливий вояцький зір» дівчини. «І кріс через плече». Маруся хотіла приєднатися до галичан: «Але поможіть, ради Бога, поможіть мені! Дайте крісів і набоїв».
Її дороги пролягали також за межами рідного Полісся. 1920 року зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом. Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 року її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР. Але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почали відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі червоної армії.
14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан за сестрою далі не пішов, вирішив залишитися у Вахнівцях і служити тут у церкві.
Маруся в Брацлавському повіті з’єдналася з трьома повстанськими відділами. Об’єднаний загін очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, напевне, проліг у бік кордону, адже достеменно відомо, пише К. Завальнюк, що Артем наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, Маруся.
Але точних даних про її подальше життя нема.
Є багато версій про загибель Марусі Соколовської, які суперечать одна одній. Генерал-поручник Армії УНР О. Вишнівський у свої книжці «Повстанський рух та отаманія» стверджував, що Марусю зрадили «землячки», і її зненацька захопив карний відділ більшовиків та розстріляв. Разом із нею начебто загинув наречений Оверко Куровський, що очолював Перший підрайон північної групи повстанського війська. Але ж Куровський загинув значно пізніше, навесні 1925 року. М. Фещенко-Чопівський писав, начебто Марусю вбив її ж власний ад’ютант. А «Енциклопедія українознавства» подає інформацію, що загін Соколовської у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті.
Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі «Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції». Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбилева Радомишльського повіту. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою». Але в родині Соколовських існувала інша версія. Тут стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади. Рідня тихо раділа, що їй вдалося вберегтися. Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих у Румунії або Польщі. Напевне, поруч був і Оверко Куровський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевне, жила там під чужим ім’ям, може, тому що хотіла вберегти свою родину від більшовицьких переслідувань.
Минуло 40 літ і раптом у 1960-х роках до Євгена Васильовича Соколовського прийшло двоє офіцерів-кадебістів. Їх цікавили фотографії та листи Олександри. Навіщо це їм здалося? Адже Марусю начебто давно вбито. Цей прихід кадебістів опосередковано підтверджує, що вона не загинула, а дожила до літнього віку. Продовжували шукати сліди Олександри і через 25 років. У 1986-1987 роках наполегливі пошуки кагебістів увінчалися успіхом – нарешті знайшли криївку Соколовської! В схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі. Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську, онучку отамана Василя, полковник КДБ, житель сусіднього з Горбулевим села, який у душі дуже пишався, що є земляком славетних отаманів.
– А як велося родичам, що носили отаманські прізвища…
– Дехто їх міняв. Звичайно, сім’ї Соколовських було дуже важко, виживали, як могли. А ті, що зосталися, невимовно раді, бо нарешті відкрилася правда про Олександру-Марусю, хороброго отамана-повстанця. З нагоди 105-річчя від дня її народження ми організували вечір у Київському будинку вчителя. Приїхали Ліза Соколовська, онука отамана Василя зі своїм сином Валерієм, родичка отамана Зеленого Ольга Булавин. Пані Ліза від імені своєї родини і, зокрема, 91-літнього батька Євгена Васильовича подякувала присутнім за вшанування отаманського руху. Пізніше Ліза Євгенівна зізналася мені, що такою щасливою, як того вечора вона ще ніколи не була. Звучали у виконанні відомих кобзарів Тараса Силенка та Віктора Лісовола «Пісня про братів отаманів Соколовських і сестру їхню Марусю», «Про отаманів Соколовських», «Про отамана Зеленого», народні мелодії.
Настав час відновити могили дяка Покровської церкви Тимофія Соколовського та його сина Дмитра, що заросла барвінком на кладовищі в Корчівці. І неодмінно прокласти асфальтову дорогу до Горбулева – столиці героїчного українського жіноцтва і козацтва. Тоді ті, хто сюди приїде, збагнуть, чому жителі навколишніх сіл і досі називають Горбулів Соколовщиною, а його мешканців соколовцями.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика