ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЧАС- ПРОЗРІННЯ НАСТАВ? КРУТЯНСЬКА ТРАГЕДІЯ: ПРИЧИНИ ТА УРОКИ

Сьогодні чи не кожен школяр і студент знає, як проти добре озброєного більшовицько-московського війська М.Муравйова зважилися виступити курсанти Київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького та сотня підпоручника Омельченка, переважно студенти Київського університету Св. Володимира і гімназисти – всього 600 багнетів, приречених на героїчну смерть під Крутами 29 січня 1918 р. Крути перейшли в «найголовнішу легенду нації», ототожнювалися зі славнозвісними Фермопілами (В.П’янов), стали одним із тематичних джерел української літератури, до яких одним із перших звернувся П.Тичина жалобним віршем «Пам’яті тридцяти», віднайшов, за словами О.Тарнавського, у юних героях «найкращу прикмету, що підносить їх після смерти до рівня святих: понад усе вони любили рідний край».

«Дивує», що жодна з українізованих військових частин, дотримуючись засліпленого «нейтралітету», не виступила проти добре озброєного агресора. Особливий комітет оборони України у складі М.Порша, С.Петлюри та В.Єщенка виявився малодієвим, а постанова, прийнята 25 грудня 1917 р. Генеральним секретаріатом Центральної Ради про створення армії УНР, безпорадно запізнілою, формальною, адже, на переконання сучасників, «при розумній організації в самому лише Києві можна було набрати не менше вояків-українців, аніж було всієї большевицької армії, що наступала на Київ» («Історія українських січових стрільців. Воєнно-іст. нарис». – К.,1992. – С.54). Муравйовці після замордування героїчних захисників України під Крутами безперешкодно ввійшли в столицю, вчинивши у ній погром, нечуваний від часів Андрія Боголюбського, пояснюючи свою розправу тим, що, мовляв, «революційна помста примусила нас бути нещадними» («Накази і заходи совітської власті». – 1918. – 17 лютого). Навіть в останню мить Центральна Рада діяла неадекватно, похапцем зайнявшись законом про земельну реформу, яку слід було провести ще влітку 1917 р., не вжила заходів щодо спровокованого більшовиками бунту на заводі «Арсенал», який вдалося пригасити Гайдамацькому кошу Слобідської України, сформованому С.Петлюрою. Національної катастрофи могло б і не ,enb, якби Центральна Рада відповідно реагувала на вимоги історичної ситуації, вчасно здійснила низку реальних заходів, аби допомогти «невільниці стати господинею у своєму домі» (В.Винниченко), здатною на рішучий відпір будь-якому агресору.
Проти Центральної Ради було кинуто аж три більшовицькі армії («Победа Советской власти на Украине». – М.,1967. – С.409), наступ яких було розроблено за вказівками В.Леніна у ставці главковерха М.Криленка («Ленинский сборник. XXXVII» – М.,1977. – С62). Окупація не була випадковою. Більшовики одразу після жовтневого перевороту вбачали у соціалістичній Центральній Раді основного суперника в боротьбі за владу, якою не збиралися будь з ким ділитися, намагалися дискредитувати її, проголошуючи «контрреволюційною», «буржуазно-націоналістичною», хоч це не відповідало дійсності. Безцеремонно втручалися у внутрішні справи України, постійно вдавалися до провокативних інсинуацій, застосовуючи низку заходів для внутрішнього підриву Центральної Ради, на що вона лише відреагувала роззброєнням пробільшовицького гарнізону та наказом українським воякам повернутися в Україну, організувала Всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів Рад, що відбувся 4 грудня, на якому комуністи зазнали провалу, і... все. Більшовики пильно стежили за не завжди сміливими заходами української влади щодо національної безпеки, легко використовували її промахами у своїх інтересах. Тому з’явився ультимативний маніфест РРФСР від 4 грудня 1917 р., ініційований В.Леніним, Й.Сталіним, Л.Троцьким, де у цинічній формі, попри позірне «визнання» УНР, оголошувалася війна її державному органу – Центральній Раді, яка, мовляв... пропускала територією України війська донських козаків, що поверталися із фронту додому.
М.Грушевський, В.Винниченко та ін. недооцінювали російської ситуації, вбачаючи в ній лише хаос, не припускали можливості нехтування моральними принципами, на яку були здатні більшовики, які вже 9 грудня зі своїми військами докотилися до Харкова. Це дало їм змогу провести нелегітимний Всеукраїнський з’їзд рад (11-12 грудня), сформувати так званий «народний секретаріат» (Артем, Євгенія Бош, М.Скрипник, В.Затонський, Роза Люксембург та ін.), проголосити маріонеткову «Українську радянську республіку». Як згадував В.Затонський, самі учасники цього утвору ставилися до нього «трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала». Невдовзі розпочався загальний наступ російських військ під командуванням В.Антонова-Овсієнка на Катеринослав, Олександрівку та Одесу, супроводжуваний провокаціями в Миколаєві й Одесі. Відтоді в Україні розпочалася братовбивча громадянська війна, спровокована не лише московським більшовизмом, а й суб’єктивними чинниками українського уряду, невмінням взяти ситуацію під контроль, пригасити небезпечне вогнище на початку його загорання.
За іронією долі, українському проводу треба було допустити обвальну руїну, аби нарешті збагнути, що «Україна мусить бути окремою державою й не може пускатися ні на які федералістичні експерименти», як скрушно зізнавався М.Грушевський, приголомшений враженням від поховання героїв Крут на Аскольдовій могилі. Їхні по-звірячому закатовані тіла символізували трагедію України, зумовлену і концепціями федералізму й автономізму, які обстоював М.Костомаров і М.Драгоманов. Коли в ХІХ ст. вони були закономірними, зважаючи на колоніальне становище України, то після національної революції стали кричущим анахронізмом, який зв’язував державотвірну волю Центральної Ради, хворобливо позначився на перших трьох універсалах, написаних В.Винниченком. Національно свідомі інтелігенти  вбачали у трагічних подіях «тяжку руку Немезиди», що виявилася неминучою карою за політичну недалекоглядність, тому «судилось випити повний келих російської отрути», а народна республіка перетворилася на в ««дике поле» на користь сусідам» (П.Стебницький). Лише в останньому, четвертому Універсалі, оприлюдненому 22 січня 1918 р., В.Винниченко нарешті проголошував Україну ні від кого незалежною, хоч на цьому наполягав ще 20 грудня 1917 р. М.Шаповал, а 26 грудня – М.Ковалевський. Документ запізнився майже на рік, коли вже московсько-більшовицькі війська окупували пів-України. Центральна Рада, за твердженням І.Лисяка-Рудницького, діяла post factum, їй «не вистачало ні розуміння моменту, ні одностайності, ні рішучості стати в аванґарді отих самих мас, виступити виразницею не тільки національних, але й національно-економічних інтересів», тому її рішення не завжди впливали на перебіг державотвірних, не контрольованих нею подій, іноді навіть перешкоджали їм. Виник, за гірким спостереженням Є.Маланюка, «невеселий парадокс»: егалітарні маси вели її за собою, а не навпаки, бо їй бракувало «національного інстинкту», витісненого «чисто російським інтелектуалізмом», тобто мисленням за російськими зразками, що було властиве денаціоналізованому українству, породжувало рецидиви українофобства, висміяні П.Тичиною (під псевдонімом Я.Тут) у надрукованих на шпальтах газети «Нова Рада» (1917) віршовому фейлетоні «Плач Антонія», в якому взято на глузи Харківського архієпископа Антонія за переслідування україномовних вірян, та в памфлеті «Молитва «Кіевлянина», де викривалася великодержавницька патологія редакторів шовіністичної російської газети за редакцією Д.Пихна та В.Шульгина. 
Федералістсько-соціалістична закомплексованість Центральної Ради  віддзеркалювала світорозуміння тогочасної української інтелігенції, яка уявляла, ніби «шлях соціялізму – се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Иншого шляху соціялізм не знає» (Хв.Коломийченко), а «всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим» (В.Винниченко). Соціалісти загравали з егалітарною стихією, яка ще не встигла стати народом, затуманювали людські голови примарами «світлого майбутнього», небезпеку реалізації яких завбачив ще І.Франко, («Що таке поступ»), однак його тривожних думок так і не почули ні сучасники, ні нащадки, накидаючи собі зашморг майбутніх кривавих експериментів комуністичного режиму. Вимоги самостійної України як свідчення національної зрілості, що пролунали на маніфесті 1 квітня 1917 р. чи порушив Всеукраїнський селянський з’їзд, Центральна Рада проігнорувала. Послідовних прихильників повної незалежності, як-от М.Міхновський, соціалісти свідомо відсували від провідних ролей у Центральній Раді, хоч саме він та йому подібні могли іманентно структурувати державотвірний потенціал щойно пробудженої нації, а не діячі із роздвоєною свідомістю, які нагадували, за влучним висловом Ю.-Я.Пеленського, «нешлюбну дитину Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею». Аналізуючи свою політичну діяльність, В.Винниченко бідкався недостатньою увагою до «соціального моменту революції», але ніде не прохопився про відсутність чіткої націоцентричної програми в очолюваному ним Генеральному секретаріаті Центральної ради. У написаному між липнем 1919 р. та січнем 1920 р. есеї «Відродження нації» він трактував історичний сенс національної  революції передусім як рух робітничо-селянських мас до визволення, вважав, що соціал-революціонери ставлять перед собою мету «всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т.д.)», уявляв їхніми спільниками «боротьбистів», пізніше – укапістів, спробував встановлювати контакти з антиукраїнською КП(б)У. В.Винниченко репрезентував амбівалентний психотип, намагався поєднати непоєднуване – комуністичні та національні ідеї, «опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі» (Наталя Полонська-Василенко). Під впливом його соціалістичних уявлень Центральна Рада обеззброювала Україну саме тоді, коли формувався потужний національний військовий потенціал, як це було навесні та влітку 1917 р. Всеукраїнський військовий з’їзд вимагав від Центральної Ради державницьких дій, але не був належно підтриманий, хіба що на його підставі сформувався очолений С.Петлюрою Український військовий генеральний комітет у складі Центральної Ради. Невдовзі генерал П.Скоропадський сформував українізований корпус у складі сорока тисяч вишколених бійців для підпорядкування Центральній Раді, яка, вдаючись до соціалістичної софістики, безвідповідально знехтувала своєчасною  ініціативою утворення регулярної національної армії, здатної дати відпір будь-яким знахабнілим агресорам, якими переповнювалася українська земля під час ще не закінченої Першої світової війни. Особливо наполягав на демілітаризації В.Винниченко. «Не своєї армії нам треба, а нищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!» – безапеляційно заявляв він на сторінках «Робітничої газети» (1917. – 12 квітня), наївно сподіваючись, що соціалісти ніколи не воюватимуть один з одним. Має рацію Наталя Полонська-Василенко: «За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виголошувалося таке твердження тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога».
Помилки В.Винниченка в політиці, що фатально позначилися на долі України, наводяться не для його осуду, а для усвідомлення відповідальності державного діяча такого рангу за свої вчинки перед собою і нацією, для осмислення важких уроків національної історії. Письменники у деструктурованій українській культурі, в якій бракувало національно свідомих фахівців, завжди змушені були заповнювати випорожнені ніші. Тому вони організовували «Руську трійцю», Кирило-Мефодіївське товариство, Громади, «Просвіту», Братство тарасівців і т.д., тому значна їх частина потрапила в Центральну Раду. Сильні на літературному терені, вони часто хибували (та й досі хибують) у позалітературних рядах, мимоволі переносячи на них стиль власної творчої лабораторії, сприймаючи світ як текст, намагаються заповнити його своїм письмом, не враховуючи стилістики довкілля. Так робив і В.Винниченко – класик української експериментальної прози і драматургії в контексті модернізму. Він ніколи не зраджував своїм ідейним і художнім принципам, завжди спирався на вироблену ним концепцію морального максималізму, відому як «чесність з собою», яка при першому зазнайомленні принаджувала етичною ошатністю, але насправді за її звабливою маскою приховувався протилежний зміст, адже виправдати перед собою можна не лише добрий вчинок, а й злочин. Найвиразніше семантика «чесності з собою» розкрилася у п’єсі «Між двох сил» (1918), в якій драматург на прикладі трагедії родини Сліпченків висвітлив терор московсько-більшовицьких окупантів у Києві, викрив соціалістичні ілюзії українських інтелігентів, частина яких допомагала комуністам, щиро повіривши в їхні ідейні симулякри. В.Винниченко повноцінно відбувся в українській літературі, але не в політиці, що засвідчено багатьма неспростовними прикладами з його життя, позначеного рисами вимушеної поліфункціональності, що постійно переслідувала українське письменство. Він підтвердив проголошуваний Г.Сковородою принцип «спорідненої діяльності», порушення якої філософ назвав «лютою смертю», адже «не матиме успіху лікар без покликання, хоч би й здобув технічну вправність».
Герої Крут, а не Центральна Рада, на думку Є.Маланюка, започаткували «тип Новітнього українця», спроможного «надавати проявам українськости ціхи справжнього, вже національного стилю». Цей тип особистості прийшов на зміну амбівалентному типу, репрезентованому соціалістами Центральної Ради, втілював у собі принцип героїчного чину, вміння віднаходити адекватну відповідь на суворий виклик історії. Вони збагнули: якщо уряд не здатен протистояти окупанту, це потрібно робити самим. Вони правили за приклад захисникам Срібної Землі, Олені Телізі й О.Ольжичу, учасникам похідних груп та воякам УПА, повстанцям Кенгіра, дисидентам й іншим «трагічним оптимістам», які завжди були в меншості, завжди перебували в екстремальній ситуації, зробивши свій екзистенційний вибір пасіонарія в ім’я національної повноцінності і людської гідності. Україна сьогодні небезболісно переживає постколоніальний синдром, ще не повністю поновила свою історичну та етногенетичну пам’ять, часто промовляє з «чужого голосу», тому важливо, аби спогадання про трагедію Крут не перетворилося на офіційну акцію, нарешті стало основою всенаціонального прозріння, а не справою одиниць, на кшталт «Студентського братства», яке самотиною боронить українські права від Чорноморського Флоту РФ на півдні України, на тлі індиферентних сучасників, що споглядають  періодичні паплюження пам’ятника крутянським героям, наругу над державним гербом на Говерлі, реанімацію Катерини ІІ в Одесі тощо. Такі факти вже стають серйозним викликом національному сумлінню. Якщо не буде вироблено державної політики іманентного розуміння національної історії і сучасності, не буде сформовано національно свідомий психотип українця (з урахуванням героїчного досвіду минувшини та масштабних катастроф в Україні), трагедія Крут може повторитися.
Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук

 

1



 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика