ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



НЕАНДЕРТАЛЬСЬКІ ВИТІВКИ ПІНЧУК АРТ ЦЕНТРУ

Хто в наш час відвідує художні виставки? Питання для пересічного українця може сприйматися дивно. Мовляв, не до виставок тим, хто мусить дбати про хронічне виживання... Утім, якщо звернутися до старих часів, перед очима велелюддя на вітчизняних вернісажах.

І це тоді, коли вони були майже всуціль заангажовані «методом соцреалізму». Проте й на них траплялися справжні художні твори. Твори, котрі і нині високо цінуються не лише в Україні, а й «за бугром». Відтепер той «бугор» – Захід-Америка з його постмодерністськими інвазіями, можна бачити на власні очі не лише в Києві, але й по інших містах. Щоправда, отих поціновувачів, для яких образотворче мистецтво, музика, література були своєрідними настановами в осягненні як культури світової загалом, так і власної, не видно на сучасних виставках. Здебільшого, це снобістське зібрання, що керується зазвичай чутками про «щось дотепер небачене», оригінальне, ба, навіть шокуюче. Такого, з дозволу сказати, поціновувача прекрасного, не цікавить мистецтво високе, як колись мовилося, зокрема, народне з його традиційними вартостями й значенням для відродження національної самосвідомості. Ну, а так званим «простим людям», дні яких минають у заробітчансті й спогляданні вечорами мильних серіалів, – до всього того немає ніякого діла. Тим паче, що всі оті викрутаси чи мазня, з їхніх слів, вони ніколи не зрозуміють. То хто ж тоді має творити культурне, інтелігентне середовище, яке має бути оберегом духовного єства нації?
На вітчизняних вернісажах, які організовує Спілка художників України, бачимо зазвичай під час відкриття самих себе. Себто художників. Певно, тому, що відсутня реклама, яка б заздалегідь, як це робиться, за бугром, закликала відвідати ту чи іншу мистецьку акцію. Бо, коли йдеться про те, що на слуху, обиватель справно реагує. На епатажне, шокуюче він годен годинами вистоювати в черзі, як це було донедавна до «Пінчук Арт Центру», аби набратися вражень від «сучасного мистецтва». Телеканали, один поперед одного повідомляли про найбільших художників світового масштабу, про мільйонні рейтинги експонованих творів, про черги у кілька кварталів. Зрештою, про те, що одним подобається, інших – жахає, змушує замислитись. Дивлячись таку мистецьку хроніку, одразу постає запитання: чому не буває бодай якоїсь інформації про виставки, скажімо, на Львівській площі. Про виставки принаймні доступні й зрозумілі пересічному громадянину? І чому, зі слів Пінчука, на виставці, нам конче треба модернізуватися? Передусім – молоді України. А вже з просторікувань всюдисущого Пояркова, твори якого нібито знають на Заході, але ніхто не знає в Україні, який каже: «Не так вже й важливо, що ми непідготовлені до сприйняття баченого в Пінчук Арт Центрі», випливає, що сприймати все на виставці треба бездумно. Зрозуміло, що за всім цим криється прихована космополітичній ідеологія, агресивна, антимистецька, покликана нанівець звести образотворчість національну, її  традиції і самобутність.
Чималенькі, вочевидь, кошти були кинуті на виставку в Пінчук Арт Центр. І заради чого? Аби отримати таку шокову терапію, яка, по суті, унеможливлює після баченого сприймати справжнє мистецтво? До слова, називати усе те в Пінчук Арт Центрі мистецтвом, навряд чи можна, як і те, що репрезентовані автори є художниками. Таке здатний придумати будь-хто, позаяк справжній творчий самовираз відбувається на почуттєвому, інтуїтивному, акумулятивному рівнях...
Хворий розум, як відомо, породжує чудовиська, химери, які людство перебуло свого часу в печерах – на стадії первісного розвитку. Візьмемо для розгляду бодай «картину» із зображенням Ейнштейна, на лобі якого закріплено волейбольне кільце – бери, мовляв, і закидай у нього м’яч! Це ж треба до такого додуматися! Чистісінької води результат хворої уяви, а не відтворення справжньої картини світу. Або взяти «Череп з оголених тіл», «Чорний квадрат», біля якого депутат Верховної Ради співак Святослав Вакарчук спромігся утямивши, що все те наліп з комах і знічено вимовив лише одне слово: «Цікаво». А треба було сказати, що подібні картини ми створювали у дитинстві, коли дурнуваті чавили ногами комах, нищили гнізда птахів, потрошили жаб. Себто виявили, дикунство притаманне дитині і дитинству людства. Тож в якому часі перебуває сучасна цивілізація? Хіба в тому, коли справжня коров’яча голова під скляним кубом (експонат виставки) нагадує нам полювання з камінюками у руках на мамонтів.
Поміркуємо відтак про тих, кому все те подобається, а кого жахає. Наразі, ми не знаємо відсоткове співвідношення. Сподіваємось, тих, кого жахає –більшість, і вони, у таких галереях, як Пінчук Арт Центр, утямлять деградацію цивілізації, культури і мистецтва. А поняття сучасного – це не що інше, як брутальне нищення усього, що поставало на підґрунті етичному й естетичному, духовному, національному. Упродовж ХХ століття, до речі, стільки відбувалось отих «заперечень-заперечень» (з діалектики матеріалізму), що нині сучасне мистецтво вже й не годне рухатися видозмінюватися до рівня здорового глузду. Звертання до прадавніх архетипних кодів, до зорі людства під вивіскою сучасного мистецтва набуло якогось аморального вияву в той час, як воно мало ґрунтуватися на тих духових началах, які й обумовлювали еволюцію людства. Факт існування тих, кого усе те жахає, – що свідчить, що у людині спрацьовує відчуття власної ідентичності, з якого ще здатне поставати «власне» бачення справжньої картини світу, а не всього того, що пропонує нам Пінчук своїми акціями.
Ті, кому, ота «сучасність» подобається, доволі банально відповідають, мовляв, оригінально. Себто, не тямлячи у собі чогось первісного (власної етногенези), не надто усвідомлюючи бодай на поверховому рівні, що таке мистецтво, вони прагнуть «бути не старомодними». Дещо позірніше сучасне мистецтво виглядає там, де йдеться про специфічне мистецьке середовище – тих художників, що сповідують постмодерні тенденції та художників традиційного спрямування. І тут цікавим є те, що реалісти керуються творчим методом, коли самовираження «проходить крізь душу і серце». Творчий результат (перформенс, інсталяція, концептуальні різновиди...) мистця – модерніста, в якому не задіяний почуттєвий нерв на вістрі олівця чи пензля є виключно раціональним. За великим рахунком, не образним самовиразом, а умоглядною схемою, конструкцією, мислеформою. Про таке мистецтво Освальд Шпенглер ще на початку минулого віку казав: вони не творять, а конструюють.
І питання насамкінець: в ім’я чого творять найбільш рейтингові художники сьогодення? Не треба мати великого розуму, щоб збагнути: творять вони в ім’я євро-долара, і їм начхати на людей, які  мають модернізуватися настільки, аби не почуватися на своїй землі господарями, деградувати до рівня безпросвітних аборигенів. Зрозуміло і те, яку роль покликані відігравати отакі Пінчук Арт Центри і їхні керманичі скоробагатьки-мільярдери. Для них Україна – це полігон, на якому відбувається випробування найбільш підступної ідеології глобалізму. Ану, поталанить їм витрусити з нас наші душі, що тоді? Бери і хапай-хапай-хапай, як колись казав у «Степах України» Яковченко. Думаймо, братове, про наше сьогодення і майбутнє.    
Григорій МІЩЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика