ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПОДВИГ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ»

«Чого не вдіяли збройні повстання, щоб скинути невільницькі пута, чого не вдіяли політичні суспільні діячі, того осягнув перший подвижник нашого відродження Маркіян Шашкевич». Це слова з проповіді митрополита Йосипа Сліпого, згодом в’язня ГУЛАГу, яку він виголосив на могилі письменника, священика Маркіяна Шашкевича 1 червня 1943 року з нагоди століття його смерті.

Єдиною зброєю цього будителя нашої нації стало слово. 1837 року в Будайській друкарні Пештського університету вперше вийшов друком українською мовою накладом 1000 примірників альманах «Русалка Дністрова». Його уклали львівські семінаристи Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, прибравши слов’янські імена – Руслан, Далибор, Ярослав. Епіграфом до видання члени «Руської трійці» взяли слова чеського поета Я.Коллара: «Не з сумних очей, а з роботящих рук розцвітає надія».
І ось до 170-річчя виходу у світ цього альманаху в Національному музеї літератури України відкрилася виставка «Русалка Дністрова» та її творці». Наукова концепція та побудова цієї виставки Галини Болотової,належить завідувачці відділу музею.
– Тут можна побачити оригінальні рукописні матеріали та унікальні видання з фондової колекції нашого музею, а також відділу рукописів Інституту літератури імені Т.Шевченка НАНУ. Основний фонд Шашкевича, як і Вагилевича, знаходиться у Львівській науковій бібліотеці імені В.Стефаника. А в Інституті літератури імені Т.Шевченка – понад тисяча одиниць збереження – рукописи, листування Я.Головацького.
– Доля виявилася фатальною для них. Маркіян Шашкевич прожив усього 32 роки, Яків Головацький став москвофілом, Іван Вагилевич підтримував поляків. А так цікаво все починалося...
– Бачите, це люди своєї доби. Інтерес до національного, власне, як казали галичани, до русинського, виник у зв’язку з кількома чинниками. Насамперед, це вплив епохи європейського романтизму, адже землі Галичини тоді входили до складу Австро-Угорщини, цієї «різноклаптикової» імперії, а там уже почалась буржуазна революція. Молоді освічені українці почали замислюватися, звідки ж походять їхні корені, адже українською мовою розмовляло близько двох мільйонів русинів Австро-Угорщини, переважно сільського населення. Освіченою верствою населення були священики. У Відні відкрився монастир святої Варвари (Вarbareum) і при ньому інститут, який давав освіту греко-католицькому духовенству. Там працював Григорій Шашкевич, дядько Маркіяна. Вони спілкувалися між собою. Був заснований інститут при Львівському університеті, але викладали там «язичієм» – сумішшю українських, російських та церковнослов’янських слів. По селах священики почали виголошувати проповіді польською мовою. І ось канонік Перемишлянського єпархіального управління Іван Могильницький, предтеча «Руської трійці», написав статтю «Відомості о руськом язиці», де обґрунтовував думку, що відправи в церквах мають звучати українською мовою. Слідом за ним Шашкевич пише роботу «Азбука або abekadlo» (вона експонується на цій виставці), де полемізує зі священиком Й.Лозинським, який опублікував розвідку про галицьке весілля польською мовою. На думку Шашкевича русинська мова не може пристосуватися до латинської абетки через особливості артикуляції, фонетики тощо. Ми показуємо факсимільне видання цієї статті, яке вийшло в Канаді.
– Ідеї М.Шашкевича тоді гаряче поділяли Я.Головацький та І.Вагилевич.
– Вони заснували у Львівській духовній семінарії гурток «Руська трійця», який діяв з 1833 по 1837 рік. Її члени намагалися розбудити народ, нести знання в найглухіші села, вчити простий люд, записувати його пісні, знайомитися з пам’ятками історії, стародруками. Треба сказати, що ентузіасти «руського слова» були добре обізнані з тими подіями, які відбувалися на Наддніпрянщині, процесами становлення української літератури, із романтичним піднесенням, що охопило сусідні західні й південнослов’янські народи. «Руська трійця» відчувала свій єдинокровний зв’язок із Наддніпрянською Україною. Девізом діяльності гуртка став фольклорний образ «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде», взятий із збірки пісень М. Максимовича. Діячі «Руської трійці» рішуче виступили за цивільну абетку, якою користувалися письменники східнослов’янських народів.
Спроби видати свій часопис в Західній Україні виявилися складними, тому гуртківці вирішили надрукувати його в Будапешті.
У «Русалці Дністровій» було вміщено «Пісні народні», записи з різних українських земель; «Складання» – оригінальні твори М.Шашкевича, Я.Головацького, І.Вагилевича; «Старина» – тексти народних пісень із давніх рукописів; бібліографічний огляд рукописних книг із бібліотеки монастиря святого Онуфрія у Львові. Отже упорядники звернули увагу на найістотніші питання в розвитку національної літератури, її зв’язки з фольклором, із словесністю інших народів, із художнім досвідом минулого. Своїм змістом і мовою альманах рішуче заперечував анахронічні літературні традиції, культивовані до того в Галичині, став подією в духовному житті освічених українців. «Русалка Дністрова» викривала політику денаціоналізації західноукраїнського населення, ігнорування та приниження історичних та культурних традицій українського народу. Іван Франко у статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції» назвав альманах маленьким і слабеньким проблиском революційного духу серед загального отупіння та здичіння, який переполошив владу ознакою нового літературного напряму літературного». Вихід «Русалки Дністрової» з радістю зустріла інтелігенція України. М.Максимович високо оцінив її у статті «О стихотворениях червонорусских». З альманахом ознайомилися Т.Шевченко та М.Костомаров. Книжка вважалася однією з найпопулярніших серед членів таємного молодословацького союзу «Взаємність» у Братиславі, з неї вони робили переклади. Прихильно зустріла появу «Русалки Дністрової» прогресивна чеська, сербська і польська громадськість.
Зовсім інакше відреагувала на появу альманаху світська і духовна влада Галичини. В Австро-Угорській імперії панівною мовою була німецька, а розмовною – переважно польська. Тож визнати українську рівноправною означало підірвати національну самодостатність русинів як гілки українського народу.
Драматично склалася доля «Русалки Дністрової». Якщо цензор греко-католицьких видань у Пешті вважав, що альманах не становить загрози державному ладу, релігії та моралі, то львівський його колега В.Левицький заборонив поширення «Русалки Дністрової» в Галичині. Лютував і начальник львівської поліції Пайман: «Ми маємо по горло клопоту з поляками, а ці безумці хочуть воскресити давно поховану руську народність!»
Альманах після виходу вільно продавався у Відні, Пешті, Загребі, але був заборонений у Львові. За розпорядженням цензора у 1845 році тільки один примірник із 600, надісланих Я.Головацькому до Львова, передали до бібліотеки Львівського університету, де він зберігається й понині. Решту накладу заарештували і тільки у 1849 році повернули Я.Головацькому.
Найчисленнішою за кількістю примірників «Русалки Дністрової» серед бібліотек і музеїв світу є колекція Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, що налічує 12 книг. У Національному музеї літератури України є два такі першовидання «Русалки Дністрової», яку академік О.Білецький назвав «першою заявкою народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність... Ця скромна книжка – подвиг, про який не забуває український народ».
– Галино Володимирівно, чи є на виставці рукописні твори М.Шашкевича?
– Маємо всього один аркуш, оригінал його статті «Галичина» німецькою мовою. На ньому поміточка І.Вагилевича, що це достеменно написав власноруч М.Шашкевич. Тому цей експонат надзвичайно цікавий і ми звертаємо на нього увагу відвідувачів.
– Він свідчить, що М.Шашкевич знав досконало німецьку і польську мови.
– Зверніть увагу на цей експонат.Це – автобіографія сина Володимира – поета, історика, культурного діяча. Він входив до другого покоління славнозвісної «Руської трійці». Іван Франко писав про нього: «В.Шашкевич як поет виявив дуже гарний, симпатичний талант, гідний стати обік свого батька, але життя його склалося так, що не дозволило розвинути той талант, як можна було надіятися». Він помер від сухот. У своїй автобіографії Володимир згадує про батька, про дитячі роки. До речі, знаний нами портрет Маркіяна Шашкевича насправді не його, а Володимира. Тоді фотографій не було, а тільки дагеротипи, які коштували дуже дорого. А Шашкевича постійно переслідувала матеріальна скрута. З часом, коли слава про нього набула широкого розголосу, хотіли відтворити його образ. Дружина Юлія порадила написати портрет Володимира, дуже схожого на батька. Ось цікавий експонат – генеалогічне дерево Шашкевича. Його дід по матері Роман Авдиковський був парохом у селі Підлисся, де й народився Маркіян у 1811 році.
– Про це можна також довідатися з повісті Р.Іваничука «Вода з каменю». Пригадуєте, там якраз згадується семінарський період життя Маркіяна, коли він мешкав у свого вуйка Захарія Авдиковського. А батько Маркіяна отець Семен мав парафію у селі Княже. Коли за якусь провину сина виключили з семінарії, розгніваний батько не захотів йому допомагати, і він мусив сам на себе заробляти.
– У 1833 році він знову вступив до семінарії, закінчив її і працював священиком у різних селах Львівщини. Важкими були останні роки М.Шашкевича. Туберкульоз передчасно, 7 червня 1843 року, обірвав життя. Спочатку його поховали в селі Новосілка, а в 1893 році прах перевезли до Львова й перепоховали на Личаківському цвинтарі.
М.Шашкевич перекладав сербські народні пісні, фрагменти з «Краледвірського рукопису» В.Ганки та «Канівського замку» С.Гощинського. Йому належить також перша інтерпретація «Слова о полку Ігоревім» (дійшов до нас тільки фрагмент «Плач Ярославни») сучасною українською мовою. Про різнобічність просвітницьких інтересів М.Шашкевича свідчить і впорядкована ним «Читанка для діточок в народних училах руських».
– Цікаво, що коли був організований гурток «Руська трійця», в семінарії вчився Михайло Вербицький, автор гімну «Ще не вмерла Україна». Він був у близьких стосунках із його засновниками. На жаль, музикознавцям не вдалося знайти невідомі твори М.Вербицького на вірші М.Шашкевича. Але, як застеріг композитор С.Людкевич, це не означає, що їх не було. Михайло Вербицький написав музику до віршів Володимира Шашкевича «Цвітка молить сиві очі» та інших.
Окремий комплекс виставки присвячений Івану Вагилевичу. Серед експонатів «Матеріали до біографії І.М.Вагилевича», написані Яковом Головацьким, графічний портрет письменника і науковця, створений художником Василем Касяном 1939 року. Гадаємо, що й понині актуальною є думка, висловлена Вагилевичем у листі до Михайла Максимовича (7 березня 1837 року): «Оце ж ми всі – із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і Серету – з братією нашою задніпровою складаємо одне суспільство, де взаємна перейма, лиш очутивши душевну замітність, грає повною жизню». Це так би мовити, своєрідний епіграф до майбутніх подій 22 січня 1918 року, Дня Злуки. Іван Вагилевич підготував цінну лексикографічну працю «Словар южноруського язика», який умістив понад 10000 українських лексем, однак так і залишився у рукописі. 1835 року він зробив прозовий переклад «Слова о полку Ігоревім». Шкода, що цей твір не став тоді фактом літературного життя, не вплинув на національне відродження галичан.
До матеріалів виставки ввійшли наукові розвідки Якова Головацького, зокрема, «І.П.Котляревський і його твір «Енеїда» (Порівняльний аналіз«Енеїди» Котляревського та Н.Осипова)», «Записки про деяких письменників Галичини», «Виклад процесу по звинуваченні в панславізмі» та інші. Яків Головацький був професором «руської» кафедри, відтак ректором Львівського університету. З 1867 року жив у місті Вільно, де очолював археологічну комісію для розбору стародавніх актів. Протягом 1833-1848 років, Яків Головацький був щиро відданий ідеї національної самобутності українців. Сколихнула громадську думку його стаття «Становище русинів у Галичині», надрукована під псевдонімом Гаврило Русин у 1846 році в Лейпцигу. В ній засуджувалось галицьке духівництво і шляхта за відірваність від рідного народу, за національне ренегатство. Доповідь Я.Головацького на Соборі руських учених 1848 року була, за словами академіка М.Возняка, «науковим гімном в честь народної мови».
Згодом, потрапивши під вплив москвофілів, Яків Головацький пропонував орієнтуватися не на народну мову, а на старослов’янську. Так почало в Галичині культивуватися горезвісне «язичіє», яким Я.Головацький з 1851 року користувався в своїй науковій та викладацькій роботі.
– Тобто обрав типовий шлях регента і зрадив ідеї «Руської трійці». В Україні й понині це доволі поширене явище.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика