ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЯК НА КОНЦЕРТІ СЕРДЮКИ…

Прикро й образливо це визнавати, але українська ось вже упродовж століть й далі залишається в ролі падчірки. І не за тридесять земель від України, наприклад, у Росії, де проживає чимало українців, а на своїй рідній землі. Адже й нині, на сімнадцятому році нашої незалежності, вона так і не здобула ні в державі, ні в суспільстві належного їй місця. Насамперед у східних регіонах, де продовжує панувати «великий и могучий».

Втім, навіть у столиці не так часто почуєш державну мову. А переважна більшість періодичних видань, що продаються в кіосках «Союздруку», теж виходять російською.
…Історія свідчить: довести до асиміляції і повного знищення народ неможливо й тоді, коли він століттями перебуває в неволі. Але за умови, що завойовники не відберуть у нього історичну пам'ять і мову. Прикладів, коли саме слово піднімало цілі народи на боротьбу за кращу долю, історія знає багато. Впродовж віків Османська імперія всіляко утискувала грецький люд. Поет Річас Федеос своєю творчістю, особливо «Військовим гімном», відродив у нього історичну пам'ять, і греки повстали проти своїх гнобителів. Чеському народу національну свідомість повернула «Чеська матиця», створена письменниками.
Український народ, який століттями перебував у ярмі різних завойовників, будили Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, інші геніальні майстри слова. Хто б і що не казав, а це саме вони своєю наполегливою, звитяжною працею торували прийдешнім поколінням шлях до незалежності. Вони, як ніхто інший, розуміли силу слова, мови в історії народу.
У 1907 році Михайло Грушевський писав: «Поки українська мова не здобула собі місця у нашій вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та в інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі нижчої, культурно неповноцінної нації».
Читаючи ці слова, складається враження, що їх автор живе серед нас: настільки вони актуальні. Бо українська ігнорується мало не на кожному кроці, хоча на законодавчому рівні перебуває під захистом держави. Адже згідно із Законом України «Про розвиток і застосування мов в Україні» українська мова має статус державної, і посадові особи, які працюють в органах державної влади і місцевого самоврядування, повинні не лише нею володіти, а й користуватися. Переважна більшість нею володіє, але навіть при виконанні службових обов’язків воліє користуватись російською. Чому?
—Так звичніше, — сказав мені якось один чиновник, у якого я поцікавився чому він, виходець з Вінниччини, ігнорує чинне законодавство і рідну мову. — До того ж я працюю в Києві, тож не хочу виглядати білою вороною…
Інакше як ознакою комплексу меншовартості цієї людини його слова важко трактувати. Хіба можуть ті ж американці чи німці, приклад яких дехто любить наслідувати, вважати спілкування державною мовою ознакою «білої ворони»?
Мусимо визнати: нині вкотре почався наступ на державну мову. І на цей раз як на мене, нахабніший і цинічніший, ніж у минулому. По ній, мові Шевченка і Франка, Коцюбинського і Стельмаха, почала бити «важка артилерія»: Верховна Рада 5-го скликання, вірніше, окремі парламентарі. Деякі вищі чільники держави – у гонитві за дешевим популізмом – пообіцяли своїм потенційним виборцям «вернуться к вопросу о предоставлении руському языку статуса государственного». Щоправда, для цього їм потрібно мати в парламенті 300 голосів, а це поки що під питанням.
Коли йдеться про запровадження державної мови в усіх сферах суспільного життя, окремі політики вбачають у цьому прагнення утиснути інші мови. Та чи так це?
Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов усіх національних меншин, про що досить чітко сказано і в Конституції України. Противники української під «іншими мовами» розуміють насамперед російську. Тільки не кажуть про це зі зрозумілих причин. Але стверджувати про утиски російської може лише або невіглас, або ж той, хто переслідує якісь свої меркантильні інтереси. До останніх можна віднести і лідерку однієї з карликових політичних партій, яка вкотре намагагалася потрапити до парламенту, але й остання спроба, на щастя, виявилися невдалою. До речі, через притаманну цій жіночці одіозність поглядів навіть «регіоналиї» не включили у свої передвиборчі списки, а там у неї чимало прихильників. Принаймні на словах. Як мінімум, дивні аргументи цієї пані-товаришки. Бо ж не може вона не знати, що в Україні діє понад 30 російських театрів, близько 40 театрів українсько-російські, майже 900 періодичних видань друкується російською, 30-40 відсотків телепрограм, особливо у північно-східних областях, виходять в ефір теж мовою нашого північного сусіда. Ось така поголовна «українізація».
На жаль, «захисники» російської мови не хочуть визнавати очевидних речей. Наприклад, того факту, що у 1933 році Сталін розпорядився припинити процес так званої українізації. Це означало значне обмеження видання літератури, газет та журналів українською мовою. А в 1958 – му була прийнята постанова про значне розширення мережі шкіл, де викладання усіх без винятку предметів проводилось би російською. Навіть в українській глибинці з’явилися такі школи. Зокрема, на Вінниччині.
- На початку 60-х років у нас відкрили російську школу, - розповідає колишня вчителька математики Галина Онищенко – жителька міста Гайсин, що на Вінниччині. – Учителів для неї вишукували в інших школах міста. Як правило, відбирали кращих з кращих. Ніхто нікого не примушував віддавати своїх дітей саме до цієї школи, та оскільки викладання предметів там відбувалося на значно кращому рівні, батьки добровільно віддавали своїх синів і доньок.
В Україні, хоч як не прикро це визнавати, бракує патріотично налаштованих, національно-свідомих політиків. Інакше ми чули б їхній голос на захист національних святинь, які незрідка паплюжаться. Наприклад, у Криму, де місцева влада, всупереч чинному законодавству і здоровому глузду, надала російській мові статус регіональної. Адже в цьому регіоні проживає чимало українців не лише за паспортними даними, а й за духом. Однак місцеве чиновництво не звертає на цю обставину уваги, вважаючи, мабуть, українців людьми другого ґатунку. Бо на весь півострів маємо всього кілька україномовних газет, у яких до того ж надто мізерний тираж, а в телеефірі переважають російськомовні передачі, пройдисвіти від політики всіляко принижують статус державної мови, самої держави Україна.
В Україні не бракує структур, які мають опікуватися дотриманням вимог чинного законодавства, в тому числі і в мовній сфері. Але ще не було випадку, коли б громадський чи політичний діяч, який морально збиткується над державною мовою, яка – за великим рахунком – є одним із головних символів державного суверенітету будь-якої країни світу, відповів би за свої слова і дії. Хоч би б адміністративно, не кажучи вже про кримінальну відповідальність. До речі, згідно з чинним законодавством, «обов’язком службових осіб є володіння мовами роботи органів і організацій». Чиновники державних органів влади мають володіти державною мовою в обсязі, необхідному для виконання своїх функціональних обов’язків. Деякі з них і «володіють». І то — так, що коли слухаєш їхні виступи з парламентської трибуни, складається враження, що ти присутній на концерті Вєрки Сердючки…

Сергій Зятьєв,
полковник у відставці



 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика