ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЖИВА ПАМ’ЯТЬ ПРО МІСТО МЕРТВИХ

Є серед нас ті, хто не тільки волею долі мешкав біля цвинтаря, а й провів на ньому частку юнацького життя. Це буває тоді коли тебе приваблює-манить ота підліткова жадоба до пізнання історії у царині суцільної тиші, де ніхто тебе не займає, де спокій лише зрідка порушується траурними мелодіями похоронного оркестру. Таким колись для мене і моїх однолітків був знаменитий Личаківський цвинтар у рідному Львові, до якого від дому, де колись мешкали мої батьки, було хвилин п’ять ходу.

І ДРУЗІ МОЇ ТАМ…
Різні були серед нас хлопці. Хтось намагався сховатися між склепами та зненацька налякати, хтось захопленно змальовував геральдику з пам’ятників, хтось спостерігав за дивовижними лісовими птахами, які зліталися сюди з дивовижного сусіднього лісопарку. Серед тих спостерігачів був і я, хоча, що гріха таїти, інколи дитячими пустощами порушував тишу вічного цвинтарного спокою разом з хлопцями, не відаючи тоді, що так вже влаштоване наше життя, в якому є місце не лише білому, але й чорному, не лише радості, а й суму: щодня хтось приходить у цей світ і так само щодня хтось з нього йде.
Згодом, і самому довелося відчути перші втрати ровесників, Зненацька пішов з життя ще наприкінці 70-х років минулого століття товариш з моєї юнацької команди Володя Лодзинський, який зачаровував все наше подвір’я майстерною грою на акордеоні. Трагічно загинула в авіакатастрофі наша співгрупниця – чи не найвродливіша і чи не найталановитіша Марина Буніна. Можливо, хтось пам’ятає, як у небі поблизу Львова на початку 80-х зіштовхнулися в роковому польоті літаки цивільної авіації та військ штабу армії ВПС…
…І ЗНАННІ В СВІТІ ЛЮДИ…
Малим я не відав, що Личаківський цвинтар – один з найдавніших, найбільших та найкрасивіших у Європі. Він був заснований 1786 року після того, як австрійська влада заборонила хоронити людей на старих кладовищах, що розташовувалися в місті навколо церков. Хотілося б про це незвичайне місце у нашій країні повідати детальніше тим, хто про нього не все знає.
Цей великий некрополь нині перетворився на своєрідний парк вічного спокою, музей просто неба. Місце суму та тихої вічності вражає своєю витонченістю й красою, де навіки позасинали великі творці, де знайшли свій спочинок польські, австрійські та українські політичні діячі, науковці.
Вічний спокій знайшли тут письменники І. Франко, Г. Тютюнник, артистка С. Крушельницька, галицькі митрополити Г. Якимович, О. Ливтинович, єпископ М. Чарницький, художники Я. Музика, Л. Левицький, композитори, фолькористи, математики, вчені, публіцисти та багато інших знаних осіб.
І хоча нині вже офійційно поховання на кладовищі не відбуваються, проте інколи проводжають з почестями в останню путь видатних людей. Право на поховання також мають ті, чиї родові склепи є тут.
ЗА ЦІСАРСЬКИМ НАКАЗОМ...
Навряд чи хтось із львівського магістрату піклувався про естетичну складову в далекому 1783 році, коли за наказом цісаря Йозефа ІІ було ліквідовано всі прицерковні цвинтарі у межах Львова. Мотивували це рішення санітарними нормами, прийнятими в просвітницькому XVIII столітті. Для чималого навіть на ті часи міста Лева виділили чотири ділянки землі за його межами. Галицьку столицю поділили на дільниці, і мешканцям Середмістя та IV дільниці дісталося старе кладовище в передмісті Личаків (трансформоване з Luetzenhof), де в XVI столітті ховали померлих від мору. Його офіційно відкрили у 1786 році. Тоді цвинтар займав теперішні поля 6, 7, 9,10 та 14.
В Середмісті жили і помирали далеко не бідні люди. Саме тому вже з перших років свого існування Личаківський цвинтар перетворився на головний некрополь Львова. Такий статус кладовища зберігся дотепер. Ховали тут лише поважних громадян: священиків, політиків, військових. Так було аж до повоєнного часу, коли радянська влада відкрила елітний цвинтар для масових поховань. Мародерство і вандалізм розквітли буйним цвітом: легенда про поховання цілої магнатської родини в начебто золотих черевиках не давала спокою шукачам легкої наживи. Особливо постраждала дальня частина некрополя. Часом вранці працівники кладовища знаходили просто на доріжках цвинтаря труни з похованими. Розбиті труни з кістками бачили і ми,у темряві кимось відкритих польських склепів. А огорожа більшості могил стала здобиччю мисливців за кольоровими металами.
А років двісті тому популярність Личакова була такою, що у 1804, 1808, 1856 роках некрополь доводилося розширювати. Нині його площа складає 42 гектари. До речі, перетворити Личаківський цвинтар з міста мертвих на місце відпочинку живих вирішили ще 1856 року. Тоді університетський ботанік Карл Бауер впорядкував територію, проклав тут доріжки та алеї. І з похмурого королівства смерті постав своєрідний парк для істориків, митців та романтиків. Парк багатий на чудові скульптури епохи класицизму, авторами яких є майстри Гартман Вітвер, Антон і Йоган Шімзер. Є тут і пізні роботи Юліана Марковського, Тадеуша Баронча, Леонарда Марконі.
НЕ ЗАБЛУКАЙТЕ ВУЛИЦЯМИ НЕКРОПОЛЯ!
Щороку сотні й тисячі туристів відвідують один з найстаріших в Європі цвинтар. Якась невідома сила, яка перемагає страх смерті, нехай давньої та чужої, спонукає зачудовано блукати алеями кладовища, розглядати надгробки. На Личакові не важко заблукати. Мало хто навіть із львів’ян може похвалитися тим, що добре орієнтується на 86 полях цвинтаря. Спочатку все просто. Доїжджаєш сьомим чи другим трамваями до вулиці Мечникова, проходиш через неоготичну браму, зведену 1875 року. На вході доведеться купити вхідний квиток на цвинтар — і перед вами декілька алей. Можна обмежитися найпопулярнішими місцями, можна скласти свій маршрут.
Кілька хвилин піде на огляд каплиць, що оточують площу біля вхідної брами (мавзолеї Суходольських, Кисельків, Кшечуновичів, Адамських, Моровських і Лодинських). Ліворуч — перше поле, своєрідний пантеон найвизначніших львів’ян, похованих у ХІХ сторіччі. Тут лежать письменники, художники, науковці. Мало хто знає, що первісне поховання Івана Франка було саме тут, у гробівці родини Свачинських. На сусідньому з першим 59-му полі — могили історика Івана Крип’якевича (1886-1967) та письменниці Ірини Вільде (1907-1982). Пантеоном цю ділянку Личакова називають ще й через увінчаний орлом обеліск повстанцю Юліану Ордону (проект Тадеуша Баронча). Свою поезію присвятив цьому герою оборони Варшави 1831року Адам Міцкевич. Помер Ордон у 1887-му році у Флоренції, а його останки перевезли на Личаківський цвинтар через дев’ять років.
Орієнтиром для багатьох (п’яте поле, неподалік від центральної брами) є скульптура Каменяра, що «лупає сю скалу» на могилі Івана Франка (автор Сергій Литвиненко). Навпроти — пам’ятник «будителю Русі» Маркіяну Шашкевичу. Якщо від франкової могили пройти праворуч, через четверте поле до 57-го, натрапимо на кладовище учасників польського повстання 1830-1831 років. Якщо взяти ліворуч від пам’ятника протопресвітеру Гавриїлу Костельнику (1886-1948), знайдемо найдавніші поховання кладовища (поля 6-10) — царство жриць з лакримаріумами (ритуальними посудинами для сліз) та сумних геніїв смерті. Дорогою зустрінуться неоготичні поховання вірменських архієпископів.
Здається, ділянки поблизу брами — найбагатші на відомі імена. Володимир Івасюк, автор «Червоної рути». Марія Конопницька, поетеса, авторка популярної казки про сирітку Марисю. Олександр Чоловський, історик, директор Львівського архіву, легендарна для сучасних краєзнавців постать. Це він першим описав замки Галичини. Зиґмунд Горголевський, архітектор, автор споруди Львівської опери. Останніми роками на Личакові спочили композитор Микола Колесса, журналіст Олександр Кривенко, скульптор Михайло Дзиндра, академік Мар’ян Долішній, архітектор Іван Могитич.
ЛЕГЕНДИ І БУВАЛЬЩИНИ
Ще одне примітне місце неподалік від входу — мавзолей горілчаного магната Юзефа Адама Бачевського, споруджений в неоренесансному стилі 1911 року. Коли власник титулу «Постачальник цісарсько-королівського двору» смертельно захворів, то спеціально замовив у Парижі хитрий пристрій, за допомогою якого після смерті... самостійно дістався до місця свого вічного спочинку. Катафалк начебто їхав позаду покійника, а в труну Бачевський влігся вже на цвинтарі — за допомогою того самого пристрою...
На 70-му полі - ще один величний мавзолей — Фелікса Барчевського, зведений його сином Петром-Володимиром Пробусом, найбагатшою людиною на Поділлі. Велет-склеп — єдине тепер нагадування про казкові багатства цієї родини. Після себе Барчевський залишив на доброчинність і науку 700 000 гульденів готівкою: по 50000 на стипендії студентам Львівського і Краківського університетів, 500000 — на щорічну премію за художні та історичні твори, 30000 — на посаги бідним дівчатам, 15000 — учням Львівської консерваторії тощо.
ТУТ ПОКОЯТЬСЯ ТИСЯЧІ ГОРОДЯН
Понад 350 тисяч похованих, більше як дві тисячі гробівців, майже півтисячі скульптур, серед яких значна частина високомистецьких — така статистика некрополя. Деякі надгробки датуються 1787 і 1797 роками, а найдавніша надгробна плита – 1675 роком (!). Серед найновіших гробівців теж трапляються справжні шедеври, як-от довгоногий бронзовий Орфей, що сумно торкається струн своєї ліри (надгробок оперної співачки Соломії Крушельницької). Є надгробки незвичні: біля погруддя лікаря Юзефа Івановича вічно на варті його віддані пси Плутон і Нерон. Є поховання скромні, але з незвичною історією, як от могила Францішка Заремби. Цей солдат армії Костюшка помер на 112 році життя.
Місто мертвих нині нечасто приймає нових «жителів», але трапляються і винятки. У 2000 році багатотисячний натовп проводжав тут в останню путь композитора Ігоря Білозіра. Окрема тема — воєнні меморіали. Їх декілька: поховання воїнів Червоної Армії, Меморіал визвольних змагань українського народу, поруч — так званий «Цвинтар Орлят» (польські військові поховання 1918-1920 років). Є тут і поховання жертв терору НКВС 1941 року (поле 82). У братській могилі спочивають 205 українців, 21 поляк, 6 німців, 14 євреїв, 5 росіян.
ЗА ПОХОВАННЯ – 20 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ
На Личаківському цвинтарі у Львові 2006 року з’явилося близько 150 нових поховань, а 2005-го викопали майже 200 могил.
— Коли я почав тут працювати в 1997-му, щороку ховали до півтисячі осіб. Але закон вимагає обмежень. У перспективі на цьому кладовищі не повинні хоронити взагалі, — розповідає директор музею-заповідника «Личаківський цвинтар» Ігор Гавришкевич. – Найдешевше поховання на Личакові коштує 150 гривень. Це дешевше за собівартість робіт, — запевняє пан Гавришкевич. Адже за угодою ми зобов’язуємося доглядати за могилою протягом 20 років. Проте за таку суму ховаємо лише політв’язнів або репресованих. Витрати покриваємо за рахунок так званих комерційних поховань, які коштують до двадцяти тисяч гривень.
У 1960-х роках Личаківський цвинтар закрили для загальних поховань. Проте на його двох полях продовжують ховати визначних діячів історії, науки та культури, а також жертв політичних репресій. Окрім того, спилюють старі липи і дуби — отримують вільні ділянки. А ще пан Гавришкевич планує придбати для музею екскурсійний електромобіль:
— Я бачив такі в Чехії та Чорногорії. Машини вузькі й малогабаритні, можуть перевозити кілька десятків людей у вагончиках, — ділиться планами директор.
Проте можна мандрувати не тільки автом, бо все найцікавіше, біля головного входу. Далі – як кому заманеться. А втім, не бійтеся – не заблукаєте! Бо разом з вами за буль-якої погоди мандруватимуть з гідами-професіоналами такі ж, як і ви, допитливі туристи. Приїдете – переконаєтеся!
Підготував Віталій КОЛОМІЄЦЬ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика