ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ХРАНИТЕЛЬ «ЗАПОРОЗЬКОГО МАРШУ»

Цехове братство – відомі кобзарі, лірники, бандуристи – зібралися нещодавно на концерт у Київському будинку вчителя, щоб вшанувати пам’ять одного з найславетніших своїх побратимів Євгена Адамцевича. Це він зберіг і виконував «Запорозький марш», що будить нашу приспану національну гідність і гордість.

А партитуру цього твору, який знає і любить Україна, написав головний диригент Державного оркестру народних інструментів Віктор Гуцал. Йому пощастило чути і бачити Євгена Олександровича: «Було це у 1969 році, в Національній опері, де відбувся концерт відомих кобзарів. Серед них особливо виділявся витонченою грою та експресією співу роменський кобзар Адамцевич. Тоді я вперше почув у його виконання марш, який обробив і написав для майбутнього нашого оркестру. На відміну від інших кобзарів, він грав тільки пучками пальців, збиваючи їх часом до крові. Це надавало певного колориту й своєрідного забарвлення від звучання бандури». Кобзарське мистецтво передається від учителя до учня, і, очевидно, що «Запорозький марш» у виконанні Адамцевича, був у репертуарі його наставників. Заслуга Євгена Олександровича в тому, що він зберіг і доніс його до наших днів. Грав кобзар дуже виразно, енергійно, вкладаючи в цей твір всю свою виразність і емоційність.
Наприкінці 1969 року, я написав партитуру маршу, який уперше прозвучав на сцені Національного театру опери і балету імені Т.Шевченка у 1970 році. Фактично з цього твору виріс, зміцнів і став на дужі крила наш оркестр. Публіка зустрічала «Запорозький марш» бурхливими оплесками. Художній керівник Яків Орлов змушений був кілька разів його повторити. До 1974 року твір звучав у всіх концертах оркестру по кілька разів, а слухачі стоячи вітали музикантів. Одного разу до нас привезли Є. Адамцевича, і ми йому заграли марш. Він був людиною стриманою, такою ж виявилась і його реакція. В чомусь, очевидно, кобзар збентежився, очевидно, він не звик до такого напруженого оркестрового звучання, не бачив ні музикантів, ні інструментів. Для нього це був новий марш, але він сказав нам теплі слова і побажав успіхів. Марш додав заряд енергії, викликав патріотичні почуття. Ось невдовзі ми поїхали на гастролі до Москви і виступали на сцені Большого театру. Тоді в залі були присутні деякі працівники партійного апарату, які відчули підвищену емоційну атмосферу серед слухачів. Коли ми повернулися до Києва, нам заборонили виконувати «Запорозький марш». Пам’ятаю, як приходили до нас люди з певних відомств і скрупульозно вивчали ноти, намагаючись порівняти їх з деякими піснями січових стрільців. «Запорозький марш» перестав звучати по радіо, плівку розмагнітили, і він просто зник з усіх музичних видноколів. Я змушений був залишити роботу диригента в оркестрі і перейти в інший творчий колектив».
Пощастило почути «Запорозький марш» у виконанні самого Євгена Адамцевича й письменникові Івану Дзюбі. «Це було, напевне, року 1958-го. Тоді цей твір був ніби напівлегальним, і сам бандурист-композитор, м’яко кажучи, не мав офіційного визнання, але ім’я його було знане і славне. Видавництво «Дніпро» запросило його для нештатного виступу в колі своїх працівників. Я тоді вперше почув і легендарного бандуриста, і його «Запорозький марш». Це було незрівняне, фантастичне! Ніби нескорений дух народу підносився попри всі наруги й заборони – гідно, красиво й непереможно».
Й очевидно, має рацію поет Борис Олійник, відзначаючи, що «торкаючись струн бандури, геніальний Адамцевич, можливо й не сподівався, що він збудив не лише музику горніх сфер, а й ті глибинні почуття, які мовчки лежали в генетичному коді приспаного національного самовідчуття».
Народився Євген Адамцевич 19 грудня 1903 року в селі Солониця, недалеко від Лубен. Його батько працював на залізниці службовцем, мав сильний співочий голос, і залюбки співав українських пісень. Мати відзначалася поетичністю натури, від неї, мабуть, син успадкував музичні здібності. На другому році життя Євген захворів вітряною віспою і осліп. Однак ріс жвавим, допитливим, завжди ходив на вистави, де грала мати з такими відомими акторами як Затикревич-Карпінська, Шкурат, Твердохліб. Коли хлопцеві минуло 11 років, його віддали до школи незрячих у Києві. Вчився він блискуче, мав феноменальну пам’ять, міг відтворити слово в слово цілі сторінки будь-якого тексту лише після одного прослуховування. Сімейні обставини склалися так, що хлопець повинен був покинути школу і його забрала бабуся до Ромен. Помітивши здібності Євгена до музики, батьки віддали його вчитися на скрипці, пізніше на кларнеті. Якось він почув гру кобзаря Мусія Олексієнка, і це вирішило долю – стати бандуристом. Від свого вчителя Євген переймав різноманітні прийоми гри, та пальці не слухалися. Кобзар сердився, учень нервувався: «Було так розсердиться, накричить, а  то й вижене з хати. Як бракувало мені очей!» – згадував Адамцевич. Невдовзі навчання принесло перші успіхи, він уже починає виступати перед слухачами. У 1927 році кобзар І. Положай організував капелу, і вона почала їздити по Харківщині, Полтавщині, Криворіжжю. В Харкові Адамцевич зустрівся з Євгеном Мовчаном (по вуличному Чавунним), і той високо оцінив Євгена і не раз потім казав: «Як той Адамцевич грає! Наче в нього дві кобзи звучать».
Довгий час Євген Олександрович їздив у гастрольні подорожі з друзями-кобзарями, а потім, коли підросли діти, постійним супутником у його подорожах стала дружина Лідія Дмитрівна. Вона писала вірші, була його першим слухачем, критиком. «Ото, бувало приїдемо в село, – згадував музикант, – а в клубі ввечері людей наб’ється, що й лампи гасли. Коли я виходив на сцену, то мене не відпускали до ранку. Грав по п’ять-шість годин без перерви так, що на пучках набігали мозолі, а нігті збивалися вщент».
Запрошували Є Адамцевича до Києва, Москви, Петербурга, в Мінськ, на Алтай, виступав по всесоюзному радіо. Коли розпочалася Друга світова війна, кобзар ходив по селах співав та грав. За пісню «В неволі» його розшукували поліцаї, але люди попереджували й рятували його. Скільки довелося кобзареві за своє життя зміряти верств, переходячи пішки або їдучи на возі від села до села, в пекучий мороз, не раз і хворому! Йому боліло, що «кругом неправда і неволя, й народ замучений мовчить». Він володів мистецтвом драматичності, трагедійної розповіді, майстерно інтерпретував український гумор, дотримувався суто народних традицій співу та гри на бандурі. Супровід у нього – це один з найважливіших компонентів образів, сцен, ситуацій, а щодо майстерності володіння інструментом вважався чи не найталановитішим серед кобзарів. Мав він колосальний за кількістю творів репертуар. Його виділяли з-поміж себе навіть найприскіпливіші старі кобзарі.
Євген Олександрович знав дуже багато жартівливих і сатиричних пісень, виконанню яких притаманний артистизм, філігранність у відтворенні образів, причому тематика їхня надзвичайно різноманітна: «Невдалий обід», «Як баба самогон гнала», «Про свиню», «Про голову», «Ой п’є вдова, гуляє» тощо. Мова його була жвава, образна, пересипана примовками, дотепами.
Був Адамцевич удатний і до майстрування: кобзу, на якій грав, сконструював таким чином – приробив щоку, збільшив кількість басів, познімав зайві приструнки. Це полегшило виконання пасажів у швидкому темпі, оперування басовими звуками, які в грі Адамцевича в кожному творі дуже рухливі.
Славився кобзар імпровізаторством, та сама пісня за інтонаційним і ритмічним малюнком, фактурою супроводу ніколи не повторювалася: «В Києві я грав так, в Сумах по-другому, вдома ще інакше». Він скептично дивився на заведення в ноти його гри і співу: «Як цілу бурю робиш на бандурі, то хіба можна її завести в якісь ноти?» Дуже любив Євген Олександрович виконувати думу-пісню «Євшан-зілля» на слова Миколи Вороного. Коли кобзар вигукував: «Щоб згадав він стеку рідного привілля», то в цьому місці наче грім зривався зі струн.
Імпровізував він настільки легко й невимушено, що завжди дивував слухачів. Розказували про такий випадок: «Десь у гостинах Євген Олександрович заспівав для дитини «Ходить гарбуз по городу». Його знайомому настільки сподобалась ця пісня, що наступного дня він прийшов записати її. «То я просто бавився з дитиною», – здивувався Адамцевич. Він на ходу творив мелодію, її різні варіації, ніколи не співав пісню однаково, особливо коли знав, яка буде аудиторія – це йому підказувала дружина.
У репертуарі кобзаря були дуже цікаві старовинні історичні пісні «Суд Байди», «Про Морозенка», «Про Палія Семена», «Ой, не пугай, пугаченьку». А найулюбленішим його поетом був Тарас Шевченко. Він виконував його твори: «Думи мої», «Вітер з гаєм розмовляє», «Плавай, плавай лебедоньку», «Ой три шляхи широкії», а також складав власні пісні про поета – «Розмова Шевченка з дубом», «На високій дуже кручі» тощо. Часто Є.Адамцевич бував на могилі Шевченка, і так емоційно, щиро грав, що опісля не міг застебнути ґудзики на піджаку, бо боліли пальці. Канівські місця він дуже любив і просив, щоб у місцевому музеї збереглася його кобза. Нині вона там висить, оздоблена кролевецьким рушником.
Тепер традиції виконавчого стилю Є.Адамцевича продовжує кобзар Тарас Силенко, ведучий вечора, присвяченого Євгену Олександровичу: «На жаль, записів цього славетного музиканта мало, тому важко перейняти тонкощі гри, манеру його виконавського стилю. Пояснюється це тим, що мав він репутацію «неблагонадійного». Тому про людей, які організовували  зйомки та їхали з відеокамерою до Ромен, про те, що він співав і які розмови точилися в його домі, одразу знали в Києві. Кагебісти такі плівки забирали і засвічували, тому записів Адамцевича небагато. Але на Чернігівщині є кобзар Ігор Рачок, він навчався у Євгена Олександровича, чув його спів та гру. Завдяки цьому можна уявити, як, зокрема, характерно грав на басах Адамцевич. Я не чув, щоб хтось із сучасних кобзарів так грав. Перелік творів, які виконував Адамцевич знаємо, і фольклористи зокрема, кажуть, що була в нього й пісня про Голодомор 1933 року, але, на жаль, її знайти не вдалося».
Коли у 1972 році Євген Олександрович помер у Криму, де жив останні роки, не всі кобзарі змогли приїхати і попрощатися з ним. Серед тих, хто провів його в останню путь, був Михайло Башловка. Він заспівав думу «На жалобний погреб Адамцевича». А нетлінним пам’ятником йому став знаменитий «Запорозький марш» під звуки якого проголошено суверенітет України.
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика