ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ІСТОРІЮ КРУТ НІХТО СЕРЙОЗНО НЕ ДОСЛІДЖУЄ»

Забронзовілим нині словом «корифей», яке стосується переважно славетних діячів культури та науки в минулому, колись греки називали керівників і заспівувачів хору, артистів вищого розряду в кордебалеті та відомих митців.

Гадаю, що не погрішу проти істини, якщо назову цим словом Ярослава Гаврилюка, народного артиста України, лауреата премії М. Старицького. Майже 30 років він грає на сцені Київського Молодого академічного театру, приваблюючи глядачів приємною зовнішністю, майстерним володінням акторською технікою, глибоким відчуттям жанру твору. Відомий він також як кіноактор. Здавалося б, спочивай, чоловіче, на лаврах, працюй собі й далі над новими ролями. Але останні 10 років Я. Гаврилюк захопився історичними дослідженнями, щоби дізнатися правду про Крутянську трагедію, яка сталася 29–30 січня 1918 року.
Молодий театр створювали як експериментальний, туди запросили талановитого режисера, нині лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Віктора Шулакова.
– Ми були молоді, більшість із нас, Шулаков теж, приїхали до Києва з різних міст, я –зі Львова. Той період славний тим, за чим завжди сумуєш: за цією щирістю, відвертістю, творчими пошуками. Актори тепер стали практичнішими, режисери цинічними, а вистави холодними. Тоді ми все робили спільно, і Шулаков цього не соромився (він у минулому актор), і в нього ця молодість не відсиріла. Що ми приносили, він відбирав, пропонував. Це була наче сім’я, коли режисер зумів створити таку атмосферу, що в тебе не виникало «задніх» думок – чи твоя роль більша або менша, не було заздрощів.
– Якщо продивитися афіші столичних драматичних театрів, то помічаєш, що в репертуарі майже всі п’єси російські або зарубіжні. Театри просто сахаються української класики. Але ж глядачам вона подобається, про це свідчить хоч би вистава «За двома зайцями» М. Старицького, в якій ви граєте Голохвостого, а Тамара Яценко – Проню. Скільки років вона вже йде?
– 27. Такого аналогу в Україні нема. Виявилося, що її можна грати і в старшому віці. Люди йдуть на цю добру й стару виставу, ми граємо молодо, щиро, як нам вистачає хисту: один хитрий, друга наївна, але обоє нещасливі. Проня в кінці вистави плаче, і глядачеві її шкода. Такі Проні були, є і будуть.
– І час підтвердив, що українська класика не застаріла, що вона цікава сучасному глядачеві, але, на жаль, у нас своє, національне не підтримується.
– Якщо поглянути на цю проблему ширше, то можна сказати так: загалом величезна біда, яка стосується кіно, театру, літератури і всієї нашої країни – відсутність інституції ідеології. Чому спочатку не заснувати такий орган, де працювали б достойні люди, які б розробили національні пріоритети України. І найперший – недоторканність нашої мови. Я не хочу порівнювати таку інституцію з КДБ, бо він робив чорну справу, але там було чітко визначено. Візьмімо кіно, адже за роки незалежності воно відступило назад на чверть століття. І відновити його – святий обов’язок держави. Сценарії хороші є, але зняти фільми режисери не можуть через брак коштів. Знаю це із власного досвіду: ми з письменником Василем Портяком написали сценарій художнього історичного фільму «Крути» і подали в 2006 році до Міністерства культури на розгляд Ради з питань кінематографії. Відповідь була така: «Відсутність фінансів».
25 жовтня 2007 року вийшов указ президента «Про відзначення 90-ї річниці подвигу Героїв Крут». Наше історико-культурне товариство «Герої Крут», яке я очолюю, звернулося до Віктора Ющенка з пропозицією внести до переліку державних заходів видання книжки «Крути. Січень 1918 року» (документи, дослідження, кіносценарії) і створення історичного художнього фільму «Крути». До речі, мою книжку «Крути. Січень 1918 року» відкриває вступне слово президента, вміщено передмову Івана Дзюби, дослідження історика Сергія Білоконя. Існує державна програма «Українська книжка». Здавалося б, що цей збірник мав би ввійти до неї. Але в Держтелерадіокомітеті, де засіли «антикризовики», її не затвердили, хоча в ній ідеться про події, які повинен знати кожний свідомий українець. Тут вміщені унікальні історичні матеріали, більшість яких невідома.
– Пане Ярославе! Загалом актори не цікавляться політикою, хіба що під час виборів. Чому ви так перейнялися Крутами?
– Скажу вам відверто: я взагалі про це нічого б не знав, якби не вчився на акторському відділенні кінофакультету, розташованому на території Києво-Печерської Лаври поблизу Аскольдової могили. Коли не було лекцій, ми гуляли схилами Дніпра. Якось випадково почули від одного літнього викладача, що тут поховані юнаки, які загинули в бою під Крутами від більшовицьких банд Муравйова. Згодом я запитав про це Івана Миколайчука. «Малий, – сказав він, –  спершу закінчи свою бурсу, а потім я тобі розкажу те, що знаю. Там наша совість поки що спочиває, а колись вона прокинеться». Взагалі знайомство з Іваном Васильовичем змінило моє життя, і я дякую долі за це. Ми з його дружиною Марічкою і по сей день у дуже приязних стосунках. Я від Миколайчука взяв дуже багато, насамперед те, що послухався його поради не йти працювати на кіностудію. «Якщо ти хороший актор, – казав він, – тебе всюди знайдуть, де б не був». Бо й справді, кінорежисери знімали фільми по всьому Союзу, їхні асистенти відвідували театральні вистави і знали, хто де є.
– Ви грали у фільмах І. Миколайчука «Вавилон-ХХ», «Така пізня, така тепла осінь». Який це був чоловік?
– Таких, як він, на превеликий жаль, більше не зустрічав. Мене, передусім, дивувала атмосфера в його домі: за столом могли сидіти люди різних професій і ставлення до всіх було однакове, у них часто хтось ночував із родичів, усім була приділена увага, всіх годували. Не було по Миколайчукові видно, що він зайнятий, що не має часу, він читав, писав уночі. Був він людиною віруючою, завжди дотримувався посту, я цьому дивувався. Це Українець із великої букви.
– Судячи з його творчості, це митець поліфонічного звучання.
– Передусім вражала його освіченість, не раз Іван Васильович казав мені: «Обов’язково прочитай Джойса, Маркеса, Карпентьєра, і ці книжки я брав у нього. Він учив мене, як працювати над образом – не лобово, а всебічно. Я й раніше любив Гоголя, а Іван Васильович ще більше прихилив мене до нього. Він пояснював, що з його творчості вийшла не тільки наша, а світова проза. Його образне фантасмагоричне мислення помітне в кінофільмі «Вавилон-ХХ». Пригадую, як він умів ту саму історію розповідати в різні часи зовсім інакше, часто цікаво стикуючи всілякі версії.
У нього був своєрідний голос і тим цікавий. Як чудово вони співали з Марічкою, Ніною Матвієнко. Іноді до них приєднувався артист Федір Стригун, коли приїжджав із Львова. Це були відомі й невідомі заборонені пісні, вони звучали так глибоко, так душевно. Я сидів і слухав, мені здавалося, що я в раю. Дружили сім’ями Іван Васильович і Бронислав Брондуков, хоча останній був зовсім іншим чоловіком. Він теж ненавидів радянську владу, а комуністів називав «манекенами». І тут, принагідно, згадаю такий факт: на кінофестивалі Брондуков отримав нагороду, і його запитали: «Бронислав Николаевич, что вы хотели бы сыграть?» І він дуже серйозно виголосив: «Как всякий советский актер я мечтаю сыграть Ленина».
– З його фактурою… Ае повернімось, пане Ярославе, до теми про Крути.
– Якось я познайомився з журналістом Іваном Ільєнком, нині покійним, він подарував мені свою книжку, вперше видану в Україні, де розповідалося про Крутянські події, замовчувані за всі часи радянської влади. Я загорівся бажанням створити товариство, згуртувати людей. «Займіться цим, – сказав І. Ільєнко, знайдіть матеріали, вони є, опублікуйте їх». І ось так поволі розкручувався цей клубок. Коли І. Ільєнка не стало, ми з друзями в 1997 році створили історико-культурологічне товариство «Герої Крут». Десять років, пошуків вилились у збірник «Крути. Січень 1918 року», де вміщені копії документальних свідчень у справі Муравйова, зокрема вісьмох більшовиків, ордер на його арешт. Підписаний Дзержинським, спогади рідних, багато різних унікальних матеріалів – одне слово, все те, що вдалося мені розшукати в архівах. До речі, Муравйова в червні 1918 року самі більшовики розстріляли, як і з часом Ю. Коцюбинського. На жаль, історію Крут глибоко й серйозно ніхто не досліджує.
Мені привезли у 2003 році російську газету, якраз напередодні 70-річчя Голодомору, де був заголовок: «Независимая Украина – это временное недоразумение». Те саме говорив Муравйов, ідучи у 1918 році на Київ: «Независимая Украина – это буржуазная выдумка». І коли нині чуєш схожі гасла україножерів, то думаєш: «Нема кому дати їм по пиці».
–  Хто входив до помічного студентського куреня українських січових стрільців?
– Це студенти університету Святого Володимира, а також новоствореного Народного університету, що знаходився на першому поверсі цього приміщення; учні Другої української гімназії імені Кирила та Мефодія, що винаймала приміщення школи мистецтв по колишній вулиці Сінній, нині Воровського, 2. До куреня записувалися учні інших гімназій і шкіл, а також юнаки Першої військової школи імені Б. Хмельницького на Печерську (колишня кадетська школа).
– Яку кількість полків направив уряд УНР до Крут?
– Окрім юнацької школи та студентського куреня, більш нікого. Вони взяли на себе весь удар муравйовських банд. Їх було близько 600 чоловік, із більшовицького боку від шести до восьми тисяч балтійських моряків і московських та пітерських «пролетариев». Бій відбувся 29 січня 1918 року. А 30 січня більшовики, побачили хто так завзято чинив їм опір, і підрахували свої втрати, пішли в атаку і захопили 28 гімназистів у полон. «Пустить в расход!» – вигукували вони. Гімназист 7 класу Григорій Пипський заспівав «Ще не вмерла Україна», всі підхопили пісню. Більшовики озвіріли і почали багнетами шматувати хлопців, виколювати їм очі, відрізувати вуха, статеві органи. Їхні тіла були настільки понівечені, що нагадували криваве місиво. Муравйовці погрожували розстріляти й спалити хати місцевих селян, якщо вони поховають хлопців.
Є свідчення тих, хто бачив на тілі студента Володі Наумовича 16 багнетних ран. Обнявшись із другом Володею Шульгіним, підтримуючи один одного, вони зустріли смерть. У березні 1918 року урочисто 28 крутян-мучнів поховали на Аскольдовій могилі, де і нині стоїть хрест, а не пам’ятник, хоча проект його є, та коштів на виготовлення і встановлення держава не виділила. Десь у 30-х роках сім’я Наумовичів таємно вночі перепоховала з Аскольдової могили свого Володю та його друга в родинну могилу на Лук’янівському цвинтарі. 29 січня 2007 року громадські патріотичні організації встановили їм пам’ятник.
– Дійові особи вашого сценарію вигадані чи реальні?
– На 90 відсотків правдиві. Мені друзі кажуть: «Ти сподіваєшся, що тобі дадуть зняти фільм «Крути»? Подивись, що зробили з пам’ятним знаком у Харкові, розбивали плити на Аскольдовій могилі». Із Харковом пов’язана така подія: сімох сильно поранених крутян випадково разом із муравйовцями посадили на поїзд, який туди їхав. Вони потрапили до лікарні, медична обслуга, почувши їхні розмови, зрозуміла, хто ці юнаки. Їм перев’язали рани, зібрали з-поміж себе одяг, і серед ночі вони втекли. Подальша їхня доля невідома.
– Зрозуміло, що за радянських часів писати про Крути було заборонено. Чи за німецької окупації згадували про ці події?
– Із 1939 по 1945 роки такі публікації з’являлися, бо німців це не обходило. В моїх дослідженнях цей період якраз був пропущений. Але один чоловік мені сказав, що тоді виходило близько 300 видань, які друкувалися здебільшого українською мовою. В них з’являлися публікації про Крути, вірші, спогади, хроніка тих подій, відзначалася дата бтви. Я в архівах Києва, Львова знайшов про той період цікаві матеріали, які ввійшли окремим розділом до моєї книжки.
29 січня цього року виповнюється 90 літ Крутянського бою. За 17 років незалежності, на наш сором, ми не змогли поставити пам’ятник Героям Крут на Аскольдовій могилі. Треба обов’язково хоча б один навчальний заклад, вулицю, площу назвати іменем юнаків, які загинули за Україну, причому зробити це не тільки в Києві. А в навчальних посібниках слід широко й професійно подати історичну правду про Крути. Про це також написав мені у листі з Луганська пан Ігор Саєнко: «Переважна більшість тих, хто загинув і кого поховали на аскольдовому цвинтарі, були стрільцями студентського куреня університету Святого Володимира. Але досі тут немає жодної згадки про учасників крутянського бою. Не висвітлена в музеї історії університету імені Т. Шевченка ця славна сторінка нашої історії Потрібно встановити пам’ятну дошку на стіні червоного корпусу поруч із тією, яка присвячена викладачам і студентам, учасникам Другої світової війни». Як слушно сказала свого часу Олена Теліга, «Чим вищий п’єдстал побудуємо для тих, хто став символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме  роз’яснююче світло від цього символу».
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика