ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ХАЗЯЇН І РАБ ЗАЛЕЖНІ ОДИН ВІД ОДНОГО

Ще в 1968 році видатний бразилець виклав свою теорію визволення людини. За ту сміливість поплатився відразу – потрапив до в’язниці, а згодом був випроваджений з країни… Зрозуміло, що його праця, яка заперечувала гноблення однієї людини іншою, ніяк не могла потрапити до колоніального СРСР. Її читали в Америці, Англії, Франції. Та книга була і є актуальною у так званому розвиненому світі. Очевидно, тому, що воля – ілюзорна, адже жителям вільних країн задля рівноваги варто якомога швидше звільнитися від ідеї зверхності над іншими народами…

Тож нарешті, у 2003 році «Педагогіка пригноблених» Пауло Фрейре з’явилася в Україні. Великою мірою завдяки ентузіазму деяких людей, зокрема директора науково-методичного центру «Інтелект» Наталії Кравченко та доцента кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Олександра Дем’янчука. Пан Олександр розповідає, що вперше познайомився з «Педагогікою пригноблених» під час слухання курсу «Освіта для міжнародного розвитку» на кафедрі освітньої політики та управління освітою Коледжу освіти й розвитку людини університету Міннесота в США. Тоді ім’я Пауло Фрейре ні про що йому не говорило. Згодом, повернувшись на батьківщину, він запитав своїх колег-освітян, чи вони чули про праці цього мислителя. Пан Олександр побоювався, що, можливо, лише він один виявився невігласом у теорії педагогіки та філософії освіти, коли вперше почув про Фрейре. Позитивну відповідь він отримав лише від Наталії Кравченко, яка зініціювала видання цієї книги та надала свій примірник праці Фрейре майбутньому перекладачеві…
Згодом, під час праці над перекладом, Олександрові Дем’янчуку відкрилися фундаментальні істини Фрейре щодо сучасної освіти. А саме те, що практично весь світ і донині керується «банківською» моделлю освіти. Суть її полягає в порівнянні учня зі сховищем, банком, куди можна й треба «напихати» знання. Отже, тут все просто: учитель – вкладник, учень – «сховище», що покірно дозволяє наповнювати себе. Здавалося б, що у тому поганого – бути наповненим знанням? Фрейре зазначає: «…Згідно з останніми дослідженнями, ці люди опиняються на узбіччі життя – через брак творчості, без дослідництва, без практики не можна стати справжньою людиною. Знань набуваєш тільки через відкриття і перевірку відкриттів у процесі невтомних, пристрасних, неперервних, сповнених сподівання пошуків, що їх людські істоти здійснюють у світі, вкупі зі світом, і одна з одною». Поступово він виходить на поняття визвольної освіти – тієї, що робить людину вільною. Суть її полягає в подоланні протистоянні між учителем та учнем, через примирення полюсів протистояння між ними. Ідея геніально проста: якщо стосунки між тим, хто навчає, і тим, хто навчається, є рівними, то у суспільстві зникає гноблення як таке. Не хочеться песимізму, але нам ще дуже далеко до суспільства вільного. Тільки тому, що в українських школах продовжується гноблення учнів їхніми вчителями. Ні, сьогодні вчителі як засіб навчання уже не використовують ні різок, як споконвічно було, навіть за вуха не тягають, – проте гноблення психологічне триває.
– У цьому році закінчують школу ті, хто народився на зорі української незалежності. Гірко усвідомлювати, що їхнє навчання здійснювалося в атмосфері гноблення, адже звідки могли взятися вільні вчителі? – запитала я Олександра Дем’янчука.
– На жаль, аби трапилися справжні зміни в процесі освіти, має народитися й вирости на свободі принаймні два покоління. Та навіть і тоді лишаються значні шанси повернення рабської ситуації…
Але у всі часи, у тім числі й за комуністичного режиму, траплялися окремі вчителі, які виховували учнів у дусі свободи.
– Так, були такі вчителі, проте, чи кожен з них може стверджувати, що давав дітям потрібне знання, таке, яке можна застосувати у житті. На жаль, багато вчителів і тоді, й тепер страждають на вербалізм. Словесне декларування абстрактних істин. Іншою проблемою сучасної школи є активізм, тобто дія без роздумів, без ментального підгрунтя.
Свого часу в американських школах наробили чимало дурниць, займаючись активізмом, а не тим, що у філософії називається праксизмом – поєднанням дії та роздумів. Так само там поширений і вербалізм, коли учневі дається певна сума знань, а викладач не переймається тим, як ті знання згодом будуть застосовуватися. Свого часу я був вражений потворним фактом, що трапився після смерті Фрейре у Гарвардському університеті, який багато для кого є взірцем найкращої освіти. Так от, восени 1997 року в школі педагогіки цього університету Паоло Фрейре мав викладати курс лекцій. Студенти з нетерпінням чекали зустічі з непересічним мислителем. Але так трапилося, що Паоло Фрейре помирає за декілька місяців – у травні 1997 року. Тоді його друзі, видатні педагоги й теоретики всього світу, звертаються до декана з проханням за ті ж самі гроші дозволити прочитати курс лекцій про Фрейре. Декан навіть не захотів поспілкуватися з ким-небудь із них особисто. На автовідповідач одного з колег Фрейре він надіслав повідомлення: «Ми подумали й вирішили взагалі скасувати цей курс». Більше того, приблизно у той час в Гарвардській школі педагогіки були вилучені курси, які мали безпосередній стосунок до теорії Фрейре. З цього напрошується висновок: теорія цього мислителя все ще лишається вельми небезпечною для правителів. І не тільки в посттоталітарних, посткомуністичних країнах, а в країнах, які ми називаємо країнами розвиненої демократії.
– Що за цим стоїть?
– Тут спрацьовує звичайнісінька людська природа, що формувалася не одне століття. Якщо говорити біблійною мовою, вона полягає у здатності людини грішити. «Гріхом» у даному разі є возвеличення кого-небудь, хто не з Господом Богом, а також приниження кого б то не було, хто створений за образом і подобою Господа Бога. Тобто і возвеличення, що не має відношення до Господа Бога, і приниження є актом гноблення. У першому випадку цю дію здійснює пригноблений, у другому – гнобитель… Власне, якщо ми говоримо про поширеність гріха у стосунках між людьми, то виявляється, що ситуація гноблення є «природною» для людини. Саме розуміння цього не дозволяє нам занадто оптимістично дивитися в майбутнє, принаймні в найближче. Через те, що треба дуже багато працювати як над собою, так і над моральністю людської спільноти, щоб бодай применшити цей гріх. До речі, мало хто, сповідуючись у церкві, зізнається в цьому. Особисто у мене складається враження, що у більшості випадків люди каються у суто зовнішніх гріхах: з’їв щось не те, висловив хулу Богові… Нема каяття стосовно глибоко внутрішнього: якихось грішних думок, несправедливого ставлення до іншої людини. Цьому ще треба навчатися. В Радянському Союзі завжди шукали зовнішнього ворога, що було абсолютно природним для тоталітарного режиму. Зараз шукаємо ворогів у залишках минулого. Якщо, наприклад, почитати сучасні книжки з історії, то можна пересвідчитися у цьому: всі вони подають події, як майже суцільний ланцюжок гноблення. Як людина реагує на це? У неї виникають негативні емоції стосовно людей чи соціальних груп, які здійснювали те гноблення. У свою чергу це викликає прагнення помсти, запобігання цій ситуації…
–Як непросто дитині, народженій вільною, все те усвідомити!
До речі, це стосується й інших суспільних дисциплін. Наприклад, літератури. Особисто я у школі взагалі не міг читати Панаса Мирного – настільки болісним для мене було усвідомлення того, як одна людина принижує іншу… Мало що, а практично нічого, не змінилося і в викладанні творчості інших українських письменників. Мій знайомий, директор однієї з дрогобицьких гімназій, стверджує що творчість Івана Франка в радянські часи й тепер викладається однаково. Глибокі філософські думки українського генія лишаються поза увагою учнів, натомість їм навіюється ідея звеличення активізму: «Лупайте цю скалу!..»
– Як відомо, «банківській» освіті Фрейре протиставляє проблемно-орієнтовану освіту. Скажіть, чи знають про неї, бодай на теоретичному рівні, педагоги й організатори системи освіти?
– Якщо відкрити доктрину розвитку освіти в Україні, там в декількох місцях тексту одразу впаде у вічі, як пропагується саме проблемно-орієнтована освіта. На жаль, лише на рівні гасел. Значною мірою те позитивне, що не так давно з’явилося, є не чим іншим, як певним поліпшенням «банківської» освіти. Це стосується і системи управління освітою, і системи її фінансування, і організації навчального процесу, й багато чого ще. До речі, Фрейре не вказував, як саме можна досягти поліпшення освіти, він як філософ говорив про те, що потрібно людині для того, аби вона стала вільною.
– Чи є в Україні навчальні заклади, в яких викладають теорію визволення людини, що належить бразильцеві Фрейре?
– На жаль, не маю такої інформації. Ситуація з освітою така, що погляди Фрейре можна впроваджувати у навчальний процес всупереч, а не завдяки державній освітній політиці, настільки жорстким є нині контроль над діяльністю освітніх установ. Якось в одному з приватних навчальних закладів я запропонував новітній курс. Мені відповіли, що не мають такої можливості, оскільки для цього треба перекроювати навчальний план через міністерство освіти. Відрадно, що Києво-Могилянська академія, в якій я працюю, має статус експериментального університету, і нам трішечки легше у цьому відношенні. Для впровадження окремих нових курсів нам досить затвердження їх на кафедрі або в окремих випадках на вченій раді університету. А ще, на відміну від абсолютної більшості українських університетів, студент нашого вузу значною мірою сам формує свій навчальний план. Коли ж навчальний план забитий обов’язковими навчальними дисциплінами, які вчителі вважають за потрібне передати своїм учням, в головах учнів фактично не лишається місця для тих знань, які вони хотіли б здобути. Справді, нелегко в таких умовах навчитися критично сприймати дійсність, на чому наголошує Фрейре як на основному принципі визволення людини.
– Україну за деякими параметрами часом порівнюють з Бразилією. Чи є на те підстави?
– Це лише припущення? Якщо візьмемо інші постколоніальні країни, то виявимо дуже схожі умови, в яких живуть там люди, закономірно, що й проблеми у них схожі. Один із президентів Бразилії на початку дев’яностих років минулого століття сказав фразу, яка згодом облетіла весь світ: «Бразилія – дуже багата країна, але бразильці живуть бідно». Саме це є тією схожістю обох країн. В чому ж справа? Як і в Бразилії, в Україні переможні реляції політиків про збільшення валового доходу на душу населення не перетворюються на поліпшення умов життя народу. Коли свого часу Бразилія звільнилася від колоніального гніту, то дуже швидко потрапила під вплив компрадорської буржуазії, своєї люмпен-еліти. Та чим відрізняються внутрішні гнобителі від зовнішніх? Нічим. Все було одне й те ж саме, з тією лише відмінністю, що ті несли чужу мову, а, отже, й чужу культуру. Те ж саме трапилося і у нас в Україні, коли ми здобули незалежність. Залишилася люмпен-еліта, яка значною мірою зосередилася в державному управлінні, а отже, вона продовжує ті ж самі методи управління. Проте мушу сказати, що навчаючи державних службовців, я все частіше зустрічаю людей, які інакше дивляться на свою діяльність. Отже, можна стверджувати, що поступово відбуваються зміни на краще в нашому державному управлінні. Навіть серед вищого керівництва країною можемо зустріти людей, які не є прихильниками суто командних методів. Ось приклад. Ще зовсім недавно, їдучи на роботу, я простоював у пробках в районі Куренівки або заводу Артема, поки «видатний» можновладець, «проффесор» проїжджав своєю персональною машиною. Щодня доводилося втрачати щонайменше п’ятнадцять хвилин. Раптом це зникло… Я спостерігаю, що нині змінюються гасла, підходи. Це вселяє певну надію. Після постпомаранчевих подій люди і надалі продовжують критично аналізувати дійсність, до чого закликав Фрейре. На жаль, у навчальних закладах цей постулат нової освіти тільки підтримують, проте не поспішають вводити в практику.
– Та чи варто сумувати, адже Фрейре впливає на свідомість однієї людини – то вже перемога…
– Так. Досить часто у вузькому колі своїх колег я цитую Фрейре і раджу прочитати його книжки. Потім ми зустрічаємося, і вони так дякують, кажуть, що давно чекали такої літератури.
– Що казати. Актуальною лишається тема будь-якого соціального, психологічного пригноблення особистості…
– Кожна людина, в першу чергу, мусить боротися з гнобителем і пригнобленим у самій собі. У Фрейре є такі слова: «Коли пригноблений скидає гнобителя, він змінює ситуацію на протилежну – сам стає гнобителем, а колишній гнобитель – пригнобленим». Ситуація гноблення не зникає, вона змінює свій знак.
– А як повинно бути, згідно із Божими законами?
– У Гегеля про це сказано приблизно так: хазяїн і раб залежні один від одного завжди. Ця ситуація може зникнути тільки в результаті, коли замість хазяїна і раба виступатимуть дві рівноправні, вільні особистості.
Тетяна ОЛІЙНИК 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика